Дуже часто батьки мріють про слухняність дітей. Особливо це загострюється в підлітковому віці: хочеться, щоб дитина слухалася, щоб не помилялася, щоб була “правильною”. За цим бажанням часто стоїть страх: страх за безпеку, страх за майбутнє. Але разом із страхом у батьківську поведінку приходить контроль, тиск, спроба нав'язати своє бачення життя. І тоді у відносинах стає менше щирого інтересу до особистості дитини і все більше прагнення "переробити" її під свій шаблон. Наче дитина - "сирий матеріал", який потрібно формувати. Насправді, це не так. Дитина приходить у наш світ уже собою — живою, складною, такою, яка є. Ми можемо впливати на неї, можемо бути поруч, але не можемо її виліпити заново. І в цьому дорослішанні завжди буде щось несподіване, складне для нас, те, до чого ми не були готові. Сім'я має бути місцем, де тебе чують. Де навіть якщо з тобою не згодні, тебе все одно намагаються зрозуміти. Де є щирий інтерес до твоїх почуттів, думок, страхів. Контакт починається з батьків. Не з підлітка – з нас, дорослих. Ми не можемо вимагати довіри “за умовчанням”. Ми можемо лише побудувати її: щирим інтересом, діалогом, повагою до чужої, хай іще незрілої, але справжньої особистості. Якщо є зацікавленість, буде контакт. Якщо є контакт, з'явиться довіра. І лише так. Іншого шляху немає. Так, це вимагає часу, зусиль, іноді перегляду власних установок. Але нагорода варта того: це близькі стосунки, засновані не на страху та контролі, а на довірі та щирості. Щиро бажаю всім батькам знайти контакт зі своїми дітьми - справжній, живий, заснований на повазі та любові. Той контакт, який залишається з вами на все життя.