Статистика telegram channel - @preyforslay

P.K.K. – Pink kitten killerЩо зрештою стоїть поперек горла суб’єкту, так це механізм приведення в дію його бажання. І, безумовно, цей механізм має своє різноманіття в кожному конкретному випадку. Проте бажання пінк кіттн кіллера це завбачити те більше “ще”, що “є” у об’єкті його бажання.Цей простір більшого навантажує додатковою тривогою іншого, оскільки витримати той припис не є простою задачею. Простим прикладом є улесливий коментар я думаю, ні для кого не секрет, з якою інтенсивністю людина зазвичай заперечує навіть добре про неї сказане.Втім, насильницьке “більше” порушує психічні кордони, межі та уявлення іншого про себе. Щось нове важко знаходить свій запис в структурі, тому коли П.К.К. задає тренд, це приводить органи тривоги в дію. На рівні симптому ці органи можуть мати різний вигляд, однак спинити потік додаткового є задачею, яка лягає на плечі блюстителів закону у формі інституцій, спільнот та інших поліціянтів.Насилля це в першу чергу парафія психічного, а вже потім тілесного, саме тому зброєю насильника є слово, але слово сказане з мірою розширення кордону. Кордону, направду, не обов’язково як кордону людини поруч кордону теоретичного чи логічного в тому числі.Зброя П.К.К.має свій глушник у вигляді відбуття від відповідальності наріканням стосунку вільним чи взагалі не надаючи йому ніякого статусу. Це є важливим аспектом, за тим що психологія наголошує на тому, аби називати насилля насиллям, але з цим знанням якраз-то у суб’єкта немає проблем, проте механізми відповідальностей мають свою разючу нестачу.

Останніми днями в різних розмовах зачіпалася тема психічної зрілості.Для психоаналізу поняття спекулятивне та досить кумедне, оскільки під зрілістю зазвичай мається на увазі генітальна сексуальність. Це коли об’єктом бажання є особа протилежної статі. Не як частковий об’єкт, як то красива посмішка чи тембр голосу, проте як створіння інше, з усіма своїми амбівалентностями та неоднозначностями.Говорячи про психічну зрілість в психології, переважно мається на увазі та кількість труднощів та фрустрацій, яка була пережита суб’єктом. Це те, що зазвичай називається побутовим “школа життя”. Звідси є виток певної специфічної етики, етики наділення “зрілої” особистості нестачею чогось. Тобто від кількості пережитого залежить і та міра невистачаючого, яка є приписом суб’єкта:“В 28 років мусиш бути доцентом, бо вже відвоював, відслужив, багато бачив, всього навчився”.Слід розглядати і іншу сторону поняття психічної зрілості, як що вже послуговуватись таким виміром.А саме ,схоплення межі бажання. Психоаналіз, зрештою, попри певні стереотипи, не є практикою звільнення, але є практикою, яка також направлена на виявлення тої межі, що про себе суб’єкт може заявити.Перше зіткнення з таким рубіжем є дзеркальний образ, як цей образ розмістити, “повідомити” про нього, то є задача нетрівіальна.Знання про межі бажання є важливим запобіжником того, що взмозі винести суб’єкт, іншими словами, замість “Just Do It” – “Just don’t do that”.Людина, в незалежності від того, чи це суб’єкт безсвідомого, чи індивід психології, то є такт, який має своє завершення, попри усю сингулярність, заявлену психоаналізом, завершення аналізу в кабінеті чи замовкання психоаналітика в публічному полі є тим, що необхідно кожній елементарній структурі.

Мав задоволення подивитися на вихідних “Маяк” (The Lighthouse, 2019). Кіно привабило мене тим, що це історія про двох, без надлишків у формі другорядних персонажів.На протязі стрічки відносини, які розгортаються перед глядачем, перебувають в полі суцільної амбівалентності, можна сказати субверсії.Та формальність і субординація, в якій спершу нібито перебувають постаті, досить швидко змінюється на неочікувану екстраординарність. Екстраординарність полягає у тому, що у заздалегідь визначеному типі стосунків проявляє себе як невідоме, можливо таке, яке є очевидно зайвим, що не знаходить свого місця в культурному (називайте це вашим поняттям, сюди може підійти багато).Це неочікуване, зайве, що розправляє свій орган, розтинає, робить зв’язок безглуздим через деконструкцію сталого. Містичне в плівці підкреслює намагання психічного впоратись із василіском безладного.Стихійне стосунків, які не мають дороговказу, або по якійсь причині цей дороговказ є понівоченим, вдирається і зіштовхує суб’єкта з тим більшим, що є в ньому.Що ж є тим більшим між двома, останнім форпостом, від якого є лайка або насилля, я залишаю на розсуд глядача.

Обсесію прийнято сприймати як симптом, який потрібен психічному для того, аби справлятися з чимось (підставте самостійно, не хочу стверджувати з чим саме).Спадщина неофройдизму тримає уважного читача в погляді на симптоми як на дефект психіки, дефект як неможливість витримувати або розв’язати подразнюючий фактор.Залишаючись в розумінні симптому як утворення патологічного, дійсно можна сказати, що обсесія це сигнал про хворобу. Хворобу як квінтесенцію фрустрації організму.Проте з психічним справи не такі однозначні, як іноді би хотілося, тому відхід від патологій потрібен психоаналізу для того, аби мати ширшу можливість тлумачити і вести клініку.Зрештою, симптом це не тільки патологічне утворення, а ще й етика. Етика реєстрації буття.Обсесія то є етика відкриття, відкриття певного зміщення в знанні, яким послуговується суб’єкт, обходження з цим “інсайтом” (вибачте за французьку) як з сакральним, таким, яке не може бути сказане.Сакральним не тому, що відкриття має бути прихованим, проте як любов до сталого (або до старого). І обсесія як вартовий цієї любові оживляє щось знову і знову. Інше питання яким є бажання оживити те, що, здавалося би, підлягає своїй діахронії, історичному переходу.Так чи інакше, не можна стверджувати на сто відсотків, що психіка лише тумблер пато і норми. Одначе це і важливість етичного, такого, де симптом є спосібом бути консервативним.

Міфологія убивства підштовхує психіку до розщеплення на до та після, відома функція міфу, яка полягає у структуруванні феномену зникнення, суб’єкт орієнтується та реєструє час крізь міф.Опираючись на міфологему, психіка творить ритуал обходження з тим, що називається пам’яттю. Суб’єкт шанує міф через повторення, Фройд зазначав, що повторення не є лишень принципом задоволення, а окрім цього є чимось, що принципу задоволення стоїть осторонь.Ціллю повторення можна називати примус над нерозв’язним. Над відсутнім.В такому погляді сновидіння також можна розглядати не лише як явку бажання, а і як повторення, яке зустріч з реальним відтерміновує. Зрештою, те, що називається травматичним, і те, до чого суб’єкт вертається знову і знову, будь-то сновидіння, симптом чи стосунки.Неприборкувана загроза неіснування, зникнення, спонукає суб’єкта повторювати один і той самий запис стосунків з іншим. Лише коли інший помирає, щось повторюване має шанс на часткове розв’язання його вузлів.Міф про вбивство стає кісткою між принципом реальності та принципом задоволення, між перезаписом та прогресом і регресом в сенсі ритуалу. Присутність іншого постає мандатом на вразливість/залежність від нього і водночас потребою у його щезненні.Онтологічною потребою чи ні залежить від світогляду. Питання, яке виникає: що може бути більшою формою любові, ніж смертовбивство з його подальшим домислом про те, що означається загибеллю.

Прив’язаність раціональному ексцентрична. Зазвичай, коли прив’язаність натягується на психотерапевтичний сеттінг, прийнято висловлювати “тип” прив’язаності або його характер, як певний сценарій того, як суб’єкт обходиться з собі подібним.І коли мова заходить за той чи інший стосунок, а особливо якщо цей стосунок є публічним, можна стикнутись з деякою обсесивністю:“Вона просто у позиції жертви, він знайшов собі маму, вони уникають одне одного через тривожність.”Обсесивність тут у знанні, яке повторює одні й ті самі нарративи. Такий дискурс є добрим гомеостазом для тривоги, яка виникає від інтимного, яке стає привселюдним. Проте в тому, що називається типами прив’язаності, завжди є щось “ще”, яке вислизає і яке по великому рахунку перекреслює ту зрозумілість, яка буцімто є, коли мова заходить за простір між двома.“Я - це інший.” як формула Фройдівського відкриття децентрованого, яку можна тлумачити як те, що є відчуженим в індивіді (саме в індивіді з точки зору психології як у живому організмі, який пристосовується до зовнішнього середовища), знаходить себе у тому, хто є поруч з вами.“Поруч” як той, хто впадає в око тим чи іншим чином, викликаючи цікавість крізь безліч доступних для психіки симптомів. Будь то заперечення, гнів, провина etc.Прив’язаність це механізм відторгнутого, яке повертається в іншому, дозволяючи певною мірою не обманюватись на рахунок себе. Я не стану писати про витіснення, адже з цим терміном слід поводитись більш обачно, ніж зазвичай це робиться. Проте можна сказати про реінтеграцію відчуженого. Звичайно, за умови, якщо така реінтеграція має межу у вигляді прийняття відмінностей в іншому, а окрім цього є приєднанням до насолоди від симптому поблизького.Не буду детально зупинятись на двох останніх фразах, інакше цей текст буде надто віддавати етикою, але дозволю собі назвати це мазохізмом, у тому сенсі, в якому мазохізм можна розглядати як добровільне (а інколи ні) кріпацтво. Бажання аж ніяк не демонструє себе напряму, саме тому у стосунку з іншим для суб’єкта залишаються лишень недоїдки у вигляді симптому, за яким безумовно є межа істинного,на цьому такті моя компетенція закінчується.

Людське бажання то є бажання, яке для підтримки своєї пустотності мусить мати певну міру безладдя. Межею цього безладдя є, як правило, можливість тривогу від незнання розрядити. Можливість “знати”, що буде далі. Мірою безладдя можна називати той укромний простір стихійного, з яким суб’єкт залишається наодинці. І виходить з нього, коли постає перед поглядом Іншого.Винести стихійне то є задача не завжди проста, зрештою суб’єкт робить багато для того, аби свого бажання уникати, уникати його присутності.Контраверсійно, проте той ареал постійності, який людина створює навколо себе, є відчужуючим елементом з одного боку. А з іншого – є тим, що тримає психічне в порядку.Відомо, що в тюрмі така сталість піддається розриву. Те, що називається “по етапу”, є процедурою руйнування сталості й примусом до адаптації в нових умовах. Неоднозначним є, коли механізми інституцій позбавлення волі є непогано інтегрованими у цивільний порядок.Електоральний acting-out в такому випадку можна розглядати як потребу того, щоб стихійне завершилось, постійність – за будь-яку ціну. Невідомо, яка то буде ціна припинення “етапу”, але потреба є наміченою. Не має значення, наскільки жорстокі правила гри, головне, щоб вони були. Виснажує найсильніше навіть не насильство, до нього, хай за рахунок розщеплення, психіка може пристосуватися, а хаотичність.

Етика маргінальногоПочну з того, як особисто я визначаю маргінальне, коли розмова йде про суб’єкта з нестачею, мається на увазі нестача онтологічна, як вада мови. Неможливість сказати все, пояснити так, щоб інша людина зрозуміла.Неможливість досягти ідеалу в об’єкті індустріального, як айфон, який не перегрівається чи не ламається.Все це є кісткою поперек горлянки у прогресивізму та тим, що зрештою ринок, будь то ринок відносин чи ринок чогось іншого, стимулює.Маргінальне це таке, що не просто має нестачу як умову буття, а плюсом на додачу певний дефект, через який програє конкуренцію та стає непотрібним.Тобто не просто самсунг, який з якихось причин гірше продається, а хуавей, що не має гугл карт і нормальних додатків. Де дефект це не тільки нестача, а щось ще.Етика маргінального це вибір на користь непотрібного і дефективного. Свідомий чи безсвідомий це не принципово. Можна також назвати це ресентиментом до слабкого в поспішному прочитанні.Проте бажання маргінального то є також спосіб залишатись консервативним, в сенсі буття з кимось чи чимось всупереч науці, трендам та здоровому глузду. Здавалося б, якщо є щось “краще”, для чого є потрібним настоювати на дефекті.Іншими словами, для чого залишатись у розірваній та відносно розбитій країні без особливо райдужних перспектив, якщо можна поїхати в розвинутий соціалізм та подивитися на бентлі в Монако.Що є специфічно маргінального в психічному житті суб’єкта, що задає тон вибору на користь клишоногого?Дискусію про християнство як релігію рабів я залишаю людям інших спеціальностей.

Подивився на вихідних дві частини Creep. Хороше кіно, взагалі фільми жахів то для мене останній острівець без повістки лівизни та міжрасових шлюбів.Рефлексуючи про кіно, багато різних роздумів наклалося одне на одного. Проте я хочу сказати, що ми живемо у дискурсі, в якому немає особистих кордонів. Я постійно стикаюся з тим, що в будь-якому типі стосунків виникає простір, де кордони дозволеного розмиваються.Якраз то антагоніст фільму Creep це суб’єкт, записаний саме таким чином. По суті, що таке особисті кордони? Це певна етика, етика бажання суб’єкта, тобто межа того, чим він може бути репрезентований. Ну а для репрезентації себе суб’єкт шукає підтвердження своєму бажанню в бажанні іншого. Лаканівська формула “любов завжди взаємна” це не стільки про буквальне розуміння підтвердження бажання, стільки про те, що певна присутність когось або чогось відсилає в полі вашого бажання на щось.Тобто, коротше, якщо вам подобається дивитись, як ваш партнер чавить комах, це не означає, що у вас є бажання, щоб він вас розчавив, це може відсилати до умовно вільного значення.У цього підтвердження є певна межа, межа, як правило, тонка і яка проходить по краєчку, визначити її і назвати, а потім ще сказати ємкий процес досить. Тому цим досить непогано жонглювати. Що робить антагоніст у Creep, так це підштовхує героїв до того, аби цю межу визначати.Потім, правда, вбиває, але вбивствами фільм спортили, як на мене.Що робить такий суб’єкт, як це описує Лакан:“Садистське бажання, з усією притаманною йому таємницею, перш за все спрямоване на те, щоб викликати розлам, дисоціацію в іншому, нав’язуючи йому, в певних межах, те, що він не може витримати, тобто доводячи нестерпне саме до точки, де виникає розрив, розрив між його існуванням як суб’єкта, з одного боку, і тим, що він переживає і може витримати, і від чого він може страждати в тілі, з іншого.Садист, як такий, прагне не стільки страждань іншого, скільки його тривоги…Тривога іншого, його існування як суб’єкта перед обличчям цієї тривоги ось що дає про себе знати в садистському бажанні”.Я не стану визначати, садист Creep чи ні, проте сам механізм бажати тривоги іншого, яка, в свою чергу, має визначити бажання й межі іншої людини це є тим, що притаманно на часі.Це добре видно по культурі інтерв’ю, де інтерв’юер має “розкрутити” гостя на висловлювання, а не дотримуватись рамок того чи іншого питання.Зрештою, значна частина медіапростору це один суцільний Creep, за тим як скролінг роздягає бажання людини. Що притаманно такій сучасній етиці кріповості та це маніфест антиінтимного. Де міф про сексуальне стає слешером у жанрі дорам, де все таке толерантне, миле, рожеве. Гвалтівне, правда.

Мене тут як співробітника гуманітарної організації по різних тренінгах толерантності водять. І останній з них це про гендерні стереотипи в суспільстві. Такий тренінг зазвичай майже завжди супроводжується виходом з берегів жіночої частини аудиторії (ну, зрештою, крім мене та 17-річного хлопчини чоловіків там не було).Цікавим є те, що основні претензії були не до патріархату чи нерівності. Основою усіх холіварів було почуття провини, а саме: “Жінка не винна у аб’юзі”. Приблизно ця фраза в різних словах мусолилася 2 дні.Здавалося б, не винна і не винна, чого бухтіти-то. Можна, звичайно, приплітати аргументи про батьків, які щось там нав’язують. Але вплив батьків на суб’єкта дуже переоцінений, у першу чергу самими ж психотерапевтами.Я хочу спробувати подивитись у цьому дописі на жіноче почуття провини з наступного боку.Описуючи комплекс Електри, Фройд задає тон логіці жіночої кастрації, слідом за Фройдом Лакан заявляє про те, що взагалі-то недохват “кастрація” це умова будь-якого суб’єкта незалежно від статі. Слідом за цими двома я додаю, що нестача це органічний логічний такт мови в цілому.Провину як симптом можна розглядати як позицію “відповідь” суб’єкта на недохват або зустріч з ним. Навколо цього симптому розгортаються колективні відповіді як субкультури. Для чоловічого суб’єкта це інцели як відповідь-заперечення недохвату: “це не я 1/10, готовий розглядати таку саму 1/10 для обміну луту в Фортнайті, це жінки не звертають на мене уваги”. Для жінок це фемінізм як своєрідне також заперечення нестачі, як ідея того, що символічне придумали чоловіки, і треба жити по анті-філософії Жиля Греле й іти в море як уход від патріархату. І заперечення недохвату в цьому випадку тут як звинувачення теорії: “Фройд вводить логіку кастрації, а це означає, що чоловіки придумали цю ідею”.Відмінність чоловічої і жіночої відповіді на недохват різниться записом статі в Едипі.Я хочу закцентувати на третьому такті лаканівського Едипу (chatgpt три такти Едипу у Лакана), де чоловіче “мати” як ядро аб’юзу стикається з певним обмеженням у вигляді кінцевості запису свого бажання (мати тільки свою дружину, без бажання мати чоловіків, до яких аб’юзер проявляє ревнощі).Умовно жіноче “бути” як бути об’єктом бажання (читай аб’юзу) чи бути тим об’єктом, який встає на місце чоловічої нестачі, стикається з неможливістю покрити чоловічу неспроможність.Так чи інакше, це досить поверхневий опис того, як може відбуватися запис статевого в розв’язці трьох едипальних тактів, проте я хочу насвітлити, як такий симптом, як провина, обслуговує запис недохвату в психічному житті суб’єкта. Яким міфом та чи інша стать послуговується в якості відповіді на те, чого немає, і як крізь фройдівський механізм Verneinung / заперечення провина стає тим виходом, який суб’єкт знаходить для покриття безсвідомого.