Психоаналіз як практика і продукт постмодерну, зокрема модний лаканівський психоаналіз із усіма сексуаціями та іншими інтелектуальними викрутасами, ніби-то на перший погляд підштовхує до думки, що бажання це основне, що суб’єкт мусить розмістити своє бажання в символічному.Насправді ж психоаналіз у контексті постсовку скоріше підштовхує до того, щоб жити «по срєдствам». Фантазм всжшного суб’єкта це, як правило, фантазм грандіозний: «як би добре було прокинутися і мати ядерну зброю».Так склалося, що мову (саме мову, а не мовлення) на наших з вами теренах використовують досить недбало. Недбало означає широко: гребуть лопатою. Широта тих мовних конструкцій, які заховані в різних дискурсах, дозволяє виробляти досить класні пріколюхи. Тому мене й дивує, чому у нас немає того символічного капіталу, який міг би бути.Так чи інакше, проходження аналізу містить у собі ефект звуження звуження тієї фантазматичної грандіозності, яку суб’єкт носить у собі і мовою якої структуруються його симптоми. Ефект звуження це відмирання тих репрезентацій бажання (якщо бажання взагалі можна чимось репрезентувати), які хоч щось, та й повідомляють про витіснене, а ще зіштовхують із функцією краю. А функція краю і є недохватом.Ну не з’явиться ядерна зброя можна хоч десять разів повторити Будапештський меморандум, від цього ЯО не матеріалізується.Ось і суб’єкт, якщо витримає, звужується, звужується в ході аналізу, і врешті-решт бажання стає вельми «скромним». Такий собі поліаморний бенкет символу закінчується потрібно і вибір зробити.Звичайно, зараз десь плаче один Фелікс Гваттарі, і субверсія бажання це те, що має відправити нас у світле, ретериторіалізоване майбутнє. Треба лише трохи почекати завтра всі вивчать, що у безсвідомому статі немає, і взагалі дослідження показали, що обмеження шкодять ідеям прогресу. От у минулому люди й до 30 не доживали, а зараз усе інакше: в Теслі коли кермо відпускаєш вона сама їде.