першою закінченою (господи, нарешті) книгою 2026 року стала «полковнику ніхто не пише» габрієля гарсіа маркеса. це моє перше знайомство з автором і перше знайомство з колумбійською літературою взагаліколись з подругами ми обговорювали, що хтось оцінює мистецтво як критик, а хтось — через власне враження від твору. я саме другий варіант. «полковник» був єдиною повістю, завантаженою на телефон, коли я сьогодні не могла заснути в потязі, і в іншому випадку я б його, можливо, також закинула. але тут дочитала — сторінок ну правда не так і багато! але враження гнітюче“what’s the matter, friend?’ sabas asked.the colonel sighed. ‘it’s october.”читати про жовтень у теплий травень — жахливо, як і думати про осінь. жовтень символізує страх полковника, його втому і відчай, смерть його сина, голод, нудоту і діарею, астму його дружину і… надію. незважаючи на важкий та сентиментальний настрій, полковник чекає на свій лист — і цією вірою змушує чекати інших“you can’t eat hope,’ the woman said.‘you can’t eat it, but it sustains you.”але найбільше я розумію полковника у фіналі. тому що надія — одна з найнебезпечніших і найжорстокіших емоцій. я люблю кінець цієї повісті. це найкращий прийом, який я бачила, але я не хочу вам спойлерити, бо інакше ви не зрозумієте полковниканезважаючи на це, книжка важка і не сподобалася мені. проте я нарешті розумію, звідки пішов цей вираз — полковнику ніхто не пишеа я б написала!