Для тих, хто вчора пропустив вебінар про травму батька, розповім про мій улюблений момент.Там було про чашку для гоління.Як одну (унарну) конкретну деталь, через яку батько продовжує жити всередині.Це може бути жест, фраза, манера сміятися. Спосіб заварювати чай. Звичка дивитися у вікно перед важливим рішенням. Улюблена пісня. Вміння ремонтувати речі. Або навпаки - вперте небажання просити про допомогу. Ми часто думаємо про спадок як про щось велике: квартиру, прізвище, медалі. Але дуже часто людина живе далі саме в дрібницях.Іноді людина говорить: "Я майже не пам'ятаю батька". А потім раптом згадує, що досі чистить яблука так, як це робив він.У психоаналізі ми говоримо, що після втрати людина не зникає повністю. Частина її стає внутрішнім об'єктом. Ми носимо її із собою роками, часто навіть не помічаючи цього.Тому в терапії варто шукати не грандіодні історії про героїчні татові вчинки. А саме цю маленьку чашку для гоління. Ту точку, де зв'язок з ним ще може бути живий.Бо навіть дуже недосконалі тати залишають після себе щось ще, крім травми.Бажаю всім нам знайти свою "маленьку чашку для гоління".І залишити її після себе своїм дітям - теж.