Портников

Коли я намагаюся пояснити, що головним результатом російсько-української війни для Путіна став різкий поворот від орієнтації на Європу до орієнтації на Азію — і що цей поворот абсолютно усвідомлений, це перемога тих сил, які з часів Петра І відчували огиду до європейської декорації Росії, — для багатьох це звучить як політичне перебільшення. Ніби я намагаюся створити викривлений образ Росії лише тому, що вона воює з Україною та загрожує самому існуванню нашої держави й українського народу.Але насправді війна з Україною — лише частина цього процесу. Це інструмент великої політичної й національної переорієнтації Росії та росіян. Щоб переконатися в цьому наочно, достатньо було подивитися трансляцію фестивалю «Інтервідєніє», до якого звертався Путін. Це не альтернатива «Євробаченню», а цілком азійський фестиваль поп-музики, перемогу на якому здобув співак із В’єтнаму. І в цьому немає нічого «поганого» чи «доброго» — як немає нічого «поганого» чи «доброго» у тому, що В’єтнам чи Малайзія мають власну культурну та цивілізаційну традицію. У радянські часи все виглядало інакше. Радянська естрада, коли з’являлася на міжнародних фестивалях, намагалася виглядати, хай і провінційною, але європейською. Міжнародні конкурси тоді охоплювали переважно східноєвропейський простір і за своєю природою були саме європейськими. А азійські співаки, навіть радянські, на таких сценах виглядали екзотикою. Люди, які це пам’ятають, можуть порівняти, як сприймали польську зірку Марилю Родович чи, скажімо, радянську співачку з Казахстану Розу Римбаєву.Тож ви можете запитати: що тепер буде з тими росіянами, які вважали себе європейцями або принаймні намагалися ними здаватися? Відповідь проста: ті, хто видавав себе за європейців, тепер видаватимуть себе за азіатів — їм не звикати. А ті, хто справді вважав себе європейцями, або виїдуть, або вимруть — незалежно від їхніх політичних поглядів. Бо це кінець імперії Петра І й початок чогось абсолютно нового. Точніше — чогось старого: повернення до Московського князівства до переяславської доби.І коли я кажу, що лінія фронту, яка й далі проходитиме між українською та російською арміями впродовж наступних років, водночас стане цивілізаційним кордоном Китаю, я не перебільшую. Я просто констатую факт.

Трамп знову говорить про те, що Зеленському доведеться піти на угоду, і ми починаємо обговорювати, на які ж поступки американський президент буде штовхати українського колегу, що він скаже під час їхньої майбутньої зустрічі у Сполучених Штатах, чи не стане Трамп на бік Путіна під час тристороннього саміту.Тобто ми знову починаємо дискутувати про власні очікування у неіснуючій реальності. Не має жодного значення, які поступки мав би зробити Зеленський, тому що жодні поступки Путіну не потрібні. Не має значення, на чиєму боці буде Трамп під час тристороннього саміту, тому що самого саміту не буде. Усе це існує виключно у світі Трампа, який не перетинається з реальністю.Путін, між тим, діє за власним планом. Він тягне час і посилює ескалацію. Якщо Трамп буде раптом надто сильно тиснути, Путін знову запропонує відновити переговори й, можливо, надішле для участі вже не Мединського, а Рябкова чи навіть Лаврова. При цьому він знову буде запрошувати Зеленського приїхати до Москви. Зеленський відмовлятиметься, а Трамп продовжуватиме говорити про тристоронні зустрічі. І водночас російські дрони летітимуть у європейські країни, Трамп цього не помічатиме, а ситуація дестабілізуватиметься, якщо не буде адекватної реакції бодай з боку європейців.Поруч із згадкою про Зеленського Трамп знову вимагає від європейців запровадити санкції проти покупців російської нафти. Це слушне зауваження. Захід мав би обмежити закупівлі як російської нафти, так і нафтопродуктів, вироблених із неї. Чи зупинить це війну? Ні. Бо для Китаю й Індії солідарність із Росією — не лише економічне рішення. Це основа їхньої стратегії: те, що дозволяє Китаю будувати власну гегемонію і залишатися незалежним від тиску Заходу. А сам тиск може дати зворотний результат: збільшити доходи Росії, адже Індія й Китай просто шукатимуть інші ринки для збуту продукції. А якщо все ж таки цей економічний тиск дасть результат і зруйнує російську економіку? Відкрию вам великий секрет: у такому разі нам Трамп буде непотрібний. Ні в кімнаті переговорів, ні поза нею. Якщо у Путіна почнуться серйозні проблеми, він сам знайде спосіб завершити війну без будь-якого Трампа. А якщо проблем не буде, він лише й надалі використовуватиме слабкість і некомпетентність Трампа для посилення впливу Китаю та Росії.

Насправді найцікавішим буде не те, що Дональд Трамп скаже 8 серпня, найцікавішим буде те, що відбудеться наступного дня. Ми вже розуміємо, що ніякої чарівної палички в кишені Дональда Трампа немає, а його провина зовсім не у відсутності цієї палички, а у створенні ілюзії її наявності. Якщо виявиться, що Китай і Індія проігнорують американські санкції й продовжать торгівлю з Росією, а Росія продовжить війну - швидше за все так і буде - це означатиме, що Сполучені Штати не здатні навести порядок і встановити мир там, де війна не лякає світ «глобального Півдня». І тоді у Трампа є два шляхи. Перший - змиритися із власною безпомічністю й намагатися захистити те, що ще не захоплено «другим світом» (який, звісно, буде наступати, бо переконається у західній немічності). Це смерть геополітичної Америки і глобального Заходу. І другий - не вгамовуватися й тиснути на Росію, Китай та Індію чимдуж сильніше, посилювати військову допомогу Україні, витрачати сотні мільярдів доларів на цю допомогу і переорієнтацію американської економіки на протистояння порушникам світового порядку. Так, такий підхід включатиме ризик початку Третьої Світової Війни ще за каденції Трампа, проте іншого виходу зберегти Америку великою не існує і ніколи не існувало.Трампу доведеться зробити найскладніший вибір за всю недовгу історію американської державності.

Багато хто щиро дивується з «раптового прозріння» депутатів Верховної Ради, які зненацька усвідомили, що голосували не за той закон і увійшли не в ті двері, коли вирішили позбавити антикорупційні органи незалежності. Багато хто з них кепкує — хоча, власне, з чого б сміятися? Адже впродовж усієї радянської історії ми спостерігали саме таку готовність коливатися разом із «лінією партії» — у чиновників, депутатів, та й у самого народу. Люди намагалися сприймати реальність так, як її подавали газети, радіо, телебачення.Мільйони не бачили сталінських репресій і загублених життів, але раптом «прозріли» — майже наступного дня після доповіді Хрущова на ХХ з’їзді партії. Червоний маршал Климент Ворошилов, переконаний сталінець майже все своє політичне життя, на тому ж ХХ з’їзді підтримав доповідь проти культу особи, а вже на ХХІІ — покаявся за власну участь у репресіях. А потім, на ХХІІІ, забув про своє каяття й знову став живою іконою комуністів. Як думаєте, він хоч на мить замислювався над цією траєкторією свого життя? Очевидно, що ні. Як реалістична людина, він ішов від однієї зірки Героя до іншої — як і його нинішні нащадки.Але більшовики здобували владу, право коливатися разом із лінією партії та нав’язувати свою точку зору переляканому, деградованому суспільству шаблями, рушницями й тачанками. І ріками крові. А нових «слуг народу» до влади привели самі українці — на чесних виборах. Йдеться навіть не про всім відомого Володимира Зеленського, а про нікому не відомих депутатів провладної партії, яких обирали лише тому, що ті фотографувалися з кумиром. Це тоді називали «оновленням парламентаризму» — хоча насправді це була звичайна брехня.Оновлення парламентаризму — це Польща, де до Сейму прийшли люди, що пройшли через випробування «Солідарності» та фотографувалися з Лехом Валенсою. Оновлення парламентаризму — це Україна 2014 року, коли виборці голосували за тих, хто пройшов Майдан. Так, ці люди були недосконалими й далекими від законодавчої роботи. Але вони задекларували свою політичну позицію й підтвердили її вчинками.Обрання ж анонімних депутатів — це прямий шлях до усвідомлення ними своєї повної залежності: або від президента, або від тих, хто гарантує їм майбутнє після випадкового потрапляння в політику. Ніяким парламентаризмом тут навіть не пахне.І стверджувати, що нинішня криза — наслідок війни, означає свідомо обманювати себе. Ця криза почалася у 2019 році — і може не закінчитися ніколи. Навіть якщо відбудуться нові вибори. Бо попередні вже продемонстрували: відповідальність виборців — на критично низькому рівні. Вважати, що війнa цю відповідальність змінила, — наївно. Війна лише заморожує політичні процеси. Вона не додає суспільству зрілості — хіба що стресу й нового запиту на «сильну руку», з якою можна сфотографуватися черговому ноунейму.Те, що українське суспільство не розуміє, що демократія — це відповідальність, а не декорація, підтверджується практикою. Готовність меншості виходити на протести не скасовує безвідповідальності більшості. Тож у своїх кар’єрних розрахунках «слуги народу» діють логічно — з огляду на суспільство, у якому живуть.А ми з вами — безнадійні маргінали, які тішаться силі протесту меншості. Так, протест рятує від стрибка у провалля, але зовсім не гарантує перемоги на виборах. Саме тому я щиро раджу кожному, хто всерйоз думає про українську демократію, розглянути ще один альтернативний сценарій на післявоєнний час: усвідомити, що ми живемо у країні, де демократія сприймається як процедура, а не як відповідальність. Як це завжди було на пострадянському просторі. І усвідомити власну роль у цій країні, здатність змінювати щось — і водночас ризики для себе особисто, якщо ви наважитесь нагадувати співвітчизникам, що таке справжній демократичний процес.

Після того як Костянтин Боровий зрештою продемонстрував свої справжні політичні погляди й зрадів припиненню допомоги Україні — а я чекав цього майже чотири десятиліття, — можна поставити всі крапки над «і» в цій історії і ролі так званих російськомовних трампістів у підготовці нашої країни до капітуляції перед Росією і її остаточного знищення.Справа в тому, що російськомовні трампісти — і не має значення, чи є вони колишніми громадянами Росії, чи вихідцями з України — не мають жодного стосунку до самого Трампа або його команди. Їхнім завданням було поширення в українському інформаційному просторі саме російських, а не трампівських наративів, саме російського сподівання на Трампа як на політика, що допоможе Путіну поставити крапку в існуванні України й перейти до знищення інших колишніх радянських республік.Саме тому ці люди здебільшого не висловлювали власні погляди, а працювали за настановами своїх кураторів — або просто інтуїтивно їх відчували. Той самий Боровий починав зовсім не з вихваляння Трампа, а з цькування Порошенка і намагання сподобатися Зеленському — тоді, коли політичні шанси Трампа здавалися примарними. Чому? Бо в російському плані знищення України передбачено заборону національно-демократичних партій і дискредитацію політиків, які прийшли до влади після Майданів. І Боровий працював над реалізацією цього пункту з перших днів своєї присутності в українському інформаційному просторі.Любарський почав розповідати своїм слухачам про «нерішучість» і «некомпетентність» Байдена та про те, як його адміністрація «хоче здати Україну» ще тоді, коли мало хто уявляв можливість перемоги Трампа. І цей наратив, як і наративи інших російськомовних трампістів, увійшов в український інформаційний простір завдяки підтримці самих українців.Це була продумана інформаційна війна. Її елементи — зрівняння всіх вихідців з Росії, незалежно від їхніх політичних поглядів. І Боровий, і Латиніна отримували рівень легітимності, як і ті, хто підтримав українську позицію і закликав до збільшення допомоги нашій країні. Також — протиставлення вихідців з Росії вихідцям з України, які співчувають своїй державі й нібито тому не можуть помилятися в оцінці ситуації, особливо якщо вони живуть у США. У такий спосіб легітимізували російський наратив нашого майбутнього.Ці люди намагалися знищити тих, хто здатен ефективно протистояти пропаганді наших ворогів. І Боровий, і Латиніна, і Любарський, і Табах, і інші представники цієї дестабілізаційної групи запускали пропагандистські кампанії проти кожного, хто з ними не погоджувався. Особливо агресивно — проти мене після моєї розмови з Латиніною, яка продемонструвала її інтелектуальну нікчемність.Боровий неодноразово публічно звинувачував мене в тому, що я нібито висловлюю свою позицію за гроші Порошенка чи Демократичної партії США. Він робив це і в інтерв’ю українським журналістам. А блогер Любарський вів кампанію проти мене за участю своїх українських соратників, які захищали його політичні позиції. Мої цитати виривали з контексту, незначні факти перебільшувалися — аж до появи цих «фактів» у моїй біографії у Вікіпедії. Я, звісно, звик до таких нападок і вмію тримати удар. Але уявляю, скільки людей, зокрема в українській політиці, не могли не скоригувати свою позицію, бо сприймали погляди цієї групи як точку зору американської адміністрації, яка про них навіть не чула.У результаті маємо групу політиків і громадських діячів, які намагаються орієнтуватися на трампівську позицію — сподіваючись, що вона принесе їм політичні дивіденди. Тактика російськомовних трампістів, на жаль, частково спрацювала. Зараз багато хто з них продемонструє що думає насправді а деякі залишаться у вигляді приспаної агентури. Будуть готові навіть засуджувати Трампа. Але це не означає, що з ними не треба боротися й надалі. Ці люди ще здатні зробити багато зла для нашої країни і її виживання.

Багатьох вразила розповідь колишнього прем’єр-міністра України Миколи Азарова про те, як буцімто бандерівці вбили письменника Ярослава Гашека.Мене ж ця новина особливо не здивувала — просто тому, що я добре усвідомлюю рівень неуцтва людей, які прийшли до влади в Україні у дев’яності роки, причому саме з антиукраїнського табору.Дивовижно, наскільки тоді відрізнялися два табори!Так, звичайно, можна висувати претензії до політичного інтелекту окремих представників українських націонал-демократів і тих, хто вирішив об’єднатися з ними напередодні Майдану 2004 року.Але це були люди, які читали книжки, цікавилися історією, відвідували концерти, пишалися культурними досягненнями своєї країни.Віктору Ющенку навіть дорікали за надмірну увагу до гуманітарної сфери управління, яка — несподівано для людини, котра прославилася своєю роботою в Національному банку — стала для нього важливішою за економічні питання.І коли вже після 2019 року я побачив Віктора Ющенка і Петра Порошенка на концерті Національної опери, де виконувалися українські народні колядки в обробці Мирослава Скорика та Івана Небесного, я цьому абсолютно не здивувався.А з іншого боку — просто якісь гопники, які вдягли пристойні костюми, але при цьому залишилися жадібними й злими люмпенами.І Азаров тут не виняток. Взяти хоча б його спроби говорити українською мовою!Хіба ми мало бачили вихідців із Росії, які вивчили українську чи інші мови і прекрасно ними володіли?А тут людина начебто все життя прожила в Україні — але демонструвала просто кричущу інтелектуальну лінь.Та й загалом — лінь, дурість, жадібність і неуцтво.Ось портрет Малоросії, яку вони хотіли створити тут замість України.І вражає навіть не те, що цей неосвічений, жадібний і дурний персонаж став академіком Російської академії наук.А те, що ще багато років тому він був обраний членом-кореспондентом Національної академії наук України!Академіком тут його, щоправда, не прийняли. На це у нашої Академії наук таки вистачило мужності.