👆

Марту та Оксану привезли до Красноярського краю під конвоєм. Оксані тоді було трохи більше ніж 20 років. Марті – трохи за тридцять. Привезли їх у селище Усть-Кан на злитті Кана та Єнісею, де був ліспромгосп та було багато роботи на лісоповалі та сплаві колод. Чомусь адміністрація ліспромгоспу «забула» поставити сестер на забезпечення. Тобто роботу їм давали (примусово), а їжу – ні. Від голодної смерті врятували місцеві жителі, які ділилися продуктами та дровами. А ще Марта та Оксана шили на замовлення одяг. Звідкись у них взялася швейна машинка, яка і врятувала їх у той час. За кілька років їх перевезли до Сухобузимського. Вони оселилися у старій хатці під номером 7 на вулиці імені Сергія Портнягіна. Сьогодні ця невелика вулиця «загублена» у центрі селища, вузька та неасфальтована. Знайти її непросто навіть по навігатору.«… Ранок починався з молитви. І тепер, коли у них у Сухобузимському є крихітна (зате окрема!) хатинка, у червоному кутку стоїть ікона, можна увійти в цей особливий настрій. Скільки років це треба було приховувати від чужих очей… Коли Марта і Оксана жили в бараках, не можна було й подумати відкрито звернутися до Бога, тепер же під час молитви можна наблизитися до тих, за кого таємно молилися всі ці довгі роки заслання… За матір, що невчасно пішла, померла в 1922 році від туберкульозу у великій печалі про своїх сімох дітей – один за одного менший. Молодшому Богдану виповнився 1 рік, Оксані – 5, Василю – 7, Володимирі – 9, Олександру – 11, Степану – 13. Найстаршій Марті-Марії було 15 років. … За розстріляного батька– греко-католицького священика о. Андрія… Сестри подумки вимовляли імена братів – Василя, Олександра, Богдана, – які безвісно канули у війну. Сестри Володимири, яка відбувала термін у таборі. Навіть зараз було страшно вголос назвати ім’я старшого брата – Степана Бандери». З нарису красноярської журналістки Ольги Вавиленко «Таємні молитви сестер Бандери»– Чесно, їхнє прізвище, Бандера, навіть не пов’язував ніхто зі Степаном Бандерою, – розповідає місцевий житель Віктор Резвицький, він усе життя живе у Сухобузимському та пам’ятає сестер. – У нас багато українців жило, їх часто всіх разом називали просто «бандерівцями» – не зі злості або щоб образити, а просто як визначення – звідки вони. Про сестер знали, що це жінки самотні, з тяжкою долею, вони ні заміж не вийшли, ні дітей не залишили, так і прожили на самоті. Дому, де жили сестри Бандери, вже нема, на його місці, в улоговині, висока трава, на узбіччі калюжі. Сусіди про двох жінок, які тут жили, Оксану і Марту, чули. А хтось їх пам’ятає.– Тоді ніхто не ділив за національністю, жили та жили, дуже спокійні, добродушні, всі їм допомагали, – розповідає місцева жителька Валентина Косминіна, – на прізвище їхнє ніхто й не звертав уваги, у нас стільки було чудових імен, і польських, і татарських, і тих самих українських. Я пам’ятаю, що батьки їм привозили дрова, цікавилися здоров’ям, допомагали, вони дуже хворіли обидві. Друзів не заводили, самі в гості не ходили і до себе не запрошували, весь час були вдвох. Аж до початку 1960-х років вони мали відмічатись у міліції. Управління КДБ Красноярського краю також стежило за ними, перевіряло листування. Намагалося з’ясувати, з ким вони підтримують зв’язок. Але стеження нічого не дало.– Що мене дивувало – ніколи нікому не скаржились. З ними так вчинили, по суті, все життя вкрали, а вони ніяк не чинили опір, все спокійно приймали, навіть з гідністю. Хоча неправильно все це, зараз ми розуміємо, дико навіть. Чому їм не давали повернутися, адже всі терміни вже закінчилися? – каже Валентина.

👇