👆

Наприклад, хоча Китай дипломатично не визнає Талібан, він, тим не менш, прийняв посланця Талібану в Пекіні - але в даному випадку, назвавши його офіційним представником. Крім того, китайські високопосадовці контактували з представниками Талібану ще до виведення американських військ (Індія не контактувала). Таким чином, Пекін, ймовірно, має доступ до критично важливих корисних копалин на території Афганістану і використовує його як частину регіональної стратегії економічного і безпекового співробітництва в Центральній Азії. На противагу цьому, центральноазійська стратегія Нью-Делі постійно гальмується поганими відносинами з Пакистаном і жорсткою конкуренцією з боку Китаю. Якщо Індія і надалі матиме менший вплив, ніж Китай, в Афганістані, їй і надалі буде важко налагоджувати відносини з сусідами в Центральній Азії. Однак це не означає, що підхід Індії був несуттєвим або помилковим. Навпаки, стратегія Делі має сенс, оскільки вона дає Індії шанс досягти успіху в Афганістані. Альтернативна політика уникання афганських правителів практично забезпечила б меншу стурбованість талібів антиіндійським тероризмом і дозволила б китайському й пакистанському впливу безконтрольно зростати. Поворот в інший бік, коли Індія може стати першою державою, яка дипломатично визнає Талібан, також був би помилкою, оскільки це поставило б під загрозу демократичні цінності Нью-Делі і надало б талібам перевагу, яка навряд чи буде мати зворотну реакцію. Таким чином, найкращою політикою є пряма взаємодія, але в спокійний і поетапний спосіб, що має принести Індії певні вигоди без ризику серйозної шкоди для її стратегічних позицій.Підписатись на «Космос політики»Читати на

«Друкарні»