Дебальцеве стало для нас школою, де ми навчилися виживати у вогні обстрілів, не панікувати, коли довкола стискається кільце.Звідси - наш перший досвід війни, виходу з оточення і біль втрат та поранень. Тоді, у 2015-му, нам здавалося, що це - велика війна.Оточення. Загиблі люди. Артилерія без пауз. Танки на прямих дистанціях. Вихід під вогнем.✒️«Обстріли не вщухали весь день – то стрілкові, то мінометні, а іноді було чути поодинокі танкові постріли і найстрашніше –розриви “градів”».У ніч з 17 на 18 лютого ми, міліціонери, проривалися з кільця разом із бійцями 128-ї окремої гірсько-штурмоваї бригади.✒️ «Ви з якого підрозділу? – … – Міліціонери. З райвідділу Дебальцевського. Нам наказали приєднатися до вас, 128-ї, а далі діяти згідно з наказами комбрига».✒️ «Хвилин через десять після того, як колона вирушила, почався потужний обстріл. Міни та снаряди падали поряд у балці. Довелося зупинитися – десь попереду влучили, й було видно, як займається полум’я. Обстріл ставав щільнішим. Усі, хто перебував у кузові, притиснулись до днища й один до одного – ніби це могло якось їх захистити від розпечених та гострих, мов бритва, уламків. Мозок відмовлявся підкорюватись, страх скував тіло – кожен розумів, що від нього нічого не залежить, що від смертельного металу прикриває навіть не земля, а хисткий борт з накинутими бронежилетами».✒️«Вийшли не всі – багатьох хлопців наздогнали куля або уламок, і їхні тіла залишились у полях, балках, лісосмугах, у понівеченій техніці, поки їх не позбирали похоронні команди. Багато поранених з обмороженими руками, ногами потрапило вросійський полон. Хтось ще декілька днів ішов, повз, стріляв, чекав на допомогу, їв та пив лише сніг, шукав очима основнийорієнтир – труби Світлодарської ТЕС… І дуже довго ще поля між Дебальцевим і Миронівським стоятимуть під чорним паром, бо обробляти їх небезпечно».Справжня війна почалася через 7 років. Повномасштабна. І те, що у 2015-му здавалося межею, виявилося лише передмовою, яка розвинулась в сюжет у лютому 2022-го.В оточеному Маріуполі Дебальцеве стало і тригером, і уроком, що допоміг нам вистояти. Сьогодні, 11 років потому, ми розуміємо: Дебальцеве — це не поразка.Це досвід, писаний кров’ю невинних жертв російської агресії, загиблих побратимів і зовсім невідомих нам бійців, з якими розділили пекло оточення.Світлий спогад про тих, хто не вийшов.Я - з тими, хто залишився в строю.Незабута реальність, імена міліціонерів, які стали до бою з окупаційною армією, і події - у моїй книзі «Некомбатанти» (Артем Кисько)