Зустріч у потязі

Вже вечоріло на пероні,І поруч десь ще грав скрипаль,А я тримав в своїй долоні,Квиток-перепустку у даль. А збоку гул десь наближався –Все менше чути скрипаля… Перон від важкості здригався:Це потяг їхав іздаля. Не довго довелось чекати,Сирену машиніст дає… Почав наш потяг вирушати,І я зайшов в купе своє. А там чистенько і охайно,Легеньке світло струменить. Чомусь спокійно й незвичайно,Мені так стало в тую мить! Приємна музика десь грала,І чай стояв біля вікна,А збоку, в захваті читала,Красива дівчина одна,Розмова легко почалася,Як ми залишились одні. Іще гарнішою здалася,Як посміхнулася мені. Коли знайомство відбулося,Із сумки я дістав вино,І нам обом в ту мить здалося,Що ми знайомі вже давно. П'янкий напій той куштували,Відкрилась в дівчини душа,Ми все сміялись, жартували,Я зачитав свого вірша… Щось геть близьке було між нами,Вона це знала, знав і я… А потяг мчався під зірками:У нього місія своя. Вже ось кінець і вже світає,Від сна прокинувся вагон,І провідник вже об'являє:«Кінцева станція. Перон». Взяли ми кави філіжанку… Дівчи́ну з вогником в очахВостаннє бачив того ранку,Проте я бачу її в снах. Як швидко ніч оця минула,Що в серці лишиться на вік! Вона з таксі мені моргнула,А я пішов у інший бік. Отак життя наше дивує,І хто це може пояснить,Людина раптом зачарує –Відразу ж зникне в іншу мить... Автор: Роман Марковський✍️ Розмістити свій вірш на каналі