Статистика telegram channel - @poetryukraine

Darwin TremorДемони помсти народжуються в хрущовках,в панельках, які складаються від прильотів – Із тих, хто не хоче підставити ліву щоку, Із тих, хто не може ненáвисть тримати у плóті,Бо кількість ненависті більша за смертне тіло, Більша за згарища та клуби диму чорні. Із всього, що так нестерпно йому боліло,Формуються крила і кігті його потворні. Демон говорить до Бога.Помилуй, Боже,Я замисел Твій не знаю, і знать не можу,Але ж Ти з лиця землі моїх вбивць не зтер – Як мені з цим у серці жити тепер?Громом ревучим у небі звучать барабани,Полум’я дощ тестує терпіння межі. Хлопчик, який чудові робив ікебани,Згорів, як пелюстки горять в лісовій пожежі, Або як на вогнищах тануть сторінки книжні. Коли ж це було? Нещодавно, на тому тижні, тоді ж відспівали у храмі малих сестер.То як мені з цим у серці жити тепер?Із цвинтарем, що обростає щодня хрестами, З контуженими собаками і котами, Із воєм сирени і воєм сусідки Каті, В якої малий загинув у добробаті?Тепер я огидне, із пазурями, крилате,А що мені ще лишилося? Та нічого,Кафе, де я їв, і кав’ярня, де пив свій лате, Репбаза, метро… розтрощені… скільки, вп’яте?Тут люди говорять, що більше не вірять в Бога,Але я ще вірю, я вірю у Твоє диво,що буде в кінці все чесно і справедливо, Тому мені в рай, як мученику, не треба, не хочу я співу янголів, блага, неба, Я вже надивився на пекло, здається, доста:Дай мені бути демоном помсти просто. Не хочу я бачить світанок нової епохи,Мені би хоча би трошечки, трошки, трохисвітлої, темної – пофіг, в цілому, – силиВіднести назад тим, хто з нами оце зробили,віднести їм те ж, що із нами вони зробили, аби вони так, як сусідка моя, завили, аби розмітати усе, що вони любили,Аби у них, як у мене, кровило серце…Інакше я, чесно, не знаю, навіщо все це.Сьогодні вночі за прогнозами знов тривога,Якщо я помру – знаю, що попрошу у Бога.Не пропуск до раю, не бути безплотним димом, Не стати у воїнстві Божому херувимом, мені не потрібні красиві янгольські лати,Я просто і чесно в Ньогó попрошу відплати.Хай буду я чортом галімим, убогим, лисим,Лише б повернути все горе потворам ницим,Аби у них, як у мене, кровило серце.Інакше я, чесно, не знаю, навіщо все це.

Вигин її ключиць - як кімерійський лук -Зблискує хижо золота нещадна стріла.І злий кучерявий бешкетник вкотре вже натягнув тятиву.І солодко стогне мій беззахисний міокард.І губи її - мескалін з ароматом гріха -Мій персональний наркотик, життєдайний мій ціанід.М'ята й мигдаль - в п'янкій отруті її язика,Пристрастний біль - у вологій звабливості ікл.Шкіра її - ніби в дельфіна - прохолодна й гладка,Лавовий оксамит, інеєм вкрита бронза,Тендітний кевлар кольору пряженого молока,Шовк і метал, сплавлені літніми грозами.Уламок зоряного ядра - гаряче серце її -Гуде та палає, не береже свій ресурс,Рветься назовні, обпікає долоні мої -Коли я сухими губами слухаю її пульс,Коли знову зриваюсь в безодню її очей,Коли зігріває мене слів її теплота,Коли її злість мене крає, наче іржавим мечем,Коли я ховаю обличчя в пряній м'якості її живота.Попіл спалених синапсів злітає з мене, мов сніг,Мої кістяні бронеплити сіткою тріщин йдуть,І тисне мене гравітація сплетених ніг,І плавить мене її ніжна звіряча лють.Відьомські кігті в'яжуть шрамів орнамент,Протинають, як масло, кольчужних кілець залізо.І стомлені демони моляться стиха над нами,Наш ешафот сухим обкладаючи хмизом.І в черешневих обіймах цієї нічної пітьмиСпікається спраглих душ нелогічний контур.І я огортаю її своїми спаленими крильми -Ламаними, неначе східна лінія горизонту.03.06.2021#мулікпише#базальт

вітер у квітні дихає абрикосами й аличеютихо і впевнено, ніби от-от з-за плеча вигулькне дімусіма своїми деревами, з яких ти ростеш і в яких розсихаєшся, наче любов,загнана в землю знеміння й німоти, як скалка під ніготь око примружиш, і камера пам’яті наїжджає на тебе, як автівка без гальм,і ось ти вже тонеш у спогадах, наче людина з дитячим обличчям,а терикон з того боку води не наближається, а навпаки, тікає, тікає,як зображення в дзеркалі, і чорна його голова попеліє, неначе свободиневловна звивиста ящірка, що стереже окуповану ніжність пальцями схопиш повітря за руку, щоб вигребти, а воно аж кричить,бо любов степова – занадто колюча, щоб обійтися без крові,хоч чого торкайся – знайдеш порізи і шрами, а була ж тут колиськовила, сильна й м'яка, наче серце, що б'ється як море (Азовське) об берег,і уявити не може, що вкрасти можна і берег, і море, і серце, й уяву тільки тебе й лишити в розмові з ландшафтом втрачання один на один,наче присвійний займенник у реченні, зайвий, даремний,ніби як рамку від знимки, з якої зникли всі люди 22.04.2026Ія Ківа

+ + + Але подивися – почався березень.Ніби на ліжко поклали випрані простирадла.Час підставляти лице під сонце, час піднесень,час приймати все, проти чого ти протестувала.Жінка, що приносить добрі новини,жінка, що засинаючи, вповільнює хід історії,жінка, яка зізнається у вбивстві й не визнає провини,жінка, що ставиться до мови, мов до невиліковно хворої.Думає, що птахи на деревах зарозумілі.Думає, що ніхто її не слухає – сердься, не сердься.Місто відігрівається по зимівлі,як велике, розбите, закохане серце.Повертаються за сонцем, питають поради,соняшникові шапки будівельних кранів.Ворони в небі, ніби чорні троянди.Розповідай мені тепер про останніх тиранів.Розповідай про останнього тут застудженого,про вітри – некеровані і скажені.Мов біблійна цитата в слові засудженого – твоя долоня в моїй кишені.Замовиш потім слово за мене.Ось вона, весна – галаслива, помісна.Вгортатись у тепло, ніби в знамена,які останнім виносиш із міста.Будуть такими печальними жарти. Й птахи – постійно незгодні з тобою – будуть натхненно тобі заважатиі кричати над головою.Жадан

[сертралін] мільйон сердець лежить під землею мільйон завмерлих сердець кличуть нас залишатись над ними матері що народжували нас для нашої держави сховають у землю наші сумні тіла я віддала свої думки сертралінуі чекаю коли нарешті як і вона вбрана в біле віддам лікарям історію свого життя…не порушуй тепер надане ним мовчанняцю густу тишухай усе лишається на своїх старихмісцях і світло що належить тільки тобі -уламок світла що тільки твій я хочу аби руки та очі знали мене такою яка я є без мотуззя символу що обплітає наші тіла без камуфляжу під лісостепбез сотні ниток у волоссі я бачила як звіряча любов нищить усечому ще належить вцілітивона навчилась цього у війни…після війни, після пекла,у війні у пеклі що триваєдика і нездоровабожевільна напруга -це все на що здатні ми тож уникай розтань у повітрі зимия хочу аби цей біль зустрів інший біль і зник мені набридло грати на ньому ніби на древній арфі…це вже божевілля чи ще ні?сертралінпринеси мені нездійснений спогадпро те що поховано і забутоцей спогад нештовхнутий ніким принеси і знову після всього наостанок втамуй менетобі подобається бути моїм вартовим?мільйон сердець лежить під землею мільйон сердець питають нас де ж ваша сотня зізнань у коханні…?мільйон сердець лежить під землею ми їм уже байдужі як і цей світЯрина Чорногуз

Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночінічого не світить, скільки не стій на розі.Де вони, ті рішучі і ті охочі –чоловіки, що приходили в радості і тривозі.На Різдво, Магдалино, ніхто не хоче любові,на Різдво всі хочуть радості і надії.А любов – це найпечальніше, що є в нашій мові,найненадійніше, що можна винести в ці завії.Ходи, жінко, ходи, збувай свою ніжність,торгуй нею, як мідіями на причалі.Чоловіків ламає страх, ламає і нищить.Таких, як ти, печальних, вони ще не зустрічали.Хворі їхні серця, розм’яклі нерви,вони й життя живуть, аби долати свої перепони.А таких, як ми з тобою, не пускають навіть до церкви.Бо за такими, як ми, в церквах мироточать ікони.Кому сьогодні є діло до твоєї роботи?Ніч лише починається. Спробуй її переплисти. До церков на Різдво приходять громадяни та патріоти.А на вокзалах сплять алкоголіки та атеїсти.Я можу дати тобі трішки перепочинку.Просто поспи, без виснаження та отрути.Хочеш, розповім тобі про одну жінку,яка зараз теж, мабуть, не може заснути?В тебе пальці такі темні, такі холодні,ніби ти рибу в нічному потоці ловила.А ось у неї навіть узимку теплі долоні,і шкіра навіть вночі прозора й світла.Ось тому й ніч стоїть над ріками і лісами.І все, чого хочеш – трішки спокою, трішки тиші.Їй теж зазвичай важко з її голосами.Але нині Різдво.Вона вірить.Їй простіше.Сніг народжується угорі.Замітає вікна й ліхтарі,замітає вулиці і двори.Лише не говори, не говори.Розкажеш про себе потім. Удень.Зима торкається твоїх легень.Ніч наполохана, як вівця.Б’ються серця.Б’ються серця. Сергій Жадан

На початку Бог знищив людину, створену на образ Його. І побачив Бог, що добре воно. І був вечір, і був ранок, день перший. І знищив Бог риби великі, і всяку пташину крилату, і душу живу. І був вечір, і був ранок, день другий. І сказав Бог: "Нехай згаснуть світила небесні, нехай не відділяють день від ночі" І сталося так. І був вечір, і був ранок, день третій. І сказав Бог: "Нехай розтечеться вода попід небом, і нехай суходіл стане незримим". І був вечір, і був ранок, день четвертий. І сказав Бог: "Нехай зникне твердь, нехай вода буде невіддільна від води". І сталося так. І був вечір, і був ранок, день п'ятий. І сказав Бог: "Нехай дінеться світло". І темрява була безоднею. І був вечір, і був ранок, день шостий. *Та й, здавалося би, по всьомуАле настає день сьомий - НеділяСвята, як хрестик натільнийНа перехресті шляхів, Шовкового і Чумацького Починається ярмарок, середньовічний, наче чумаТіні бродять між яток у мареві/маренніВижили тільки вразливі і нарваніХодять розмови в тісному натовпі:"Так сподівались на Бога - і на тобіЧас був безкінечним, та ось межа його" Торгують ножами, м'ясом і чорними жартамиМолитовниками з нечинними вже молитвами, Всім, що може горіти і бути налитим, Діляться зброєю, жаром і травамиДілимось тим, заради чого сюди потрапилиТим, що тримає нас намертво в цьому місці, Де закінчилися віра і божа милістьДе починаємся миМарина Пономаренко

Він знає її, здається, вже безліч століть та епох.Це вже було. Це все вже точно було.У кожну з цих інкарнацій втручався напевно Бог...Він її зустрічав, викрадав, рятував, брав її у полон...Його бригантина померла на рифах акулячих берегів.Вона була з племені, що убиває чужинців-зайд.І вони прожили життя — поруч з піснями китів,На острові лавових скель та вічних кокосових пальм...Севілья. Багаття. Крики палаючих єретиків,Твердині фортець штурмує бубонна чума.Він був інквізитором, що так її й не спалив.Вона була відьмою — і його кохала вона.Святої Землі безжально гарячий пісок.Він — хрестоносець. Він тут — адже Deus vult!Та падає меч. І плащ із червоним хрестом —Перед солодким шаленством її сарацинських губ.І за примхою демонів, чи, може, за рухом комет —Перетинаються їхні шляхи у круговерті нової війни.Під звуки сирен, під виття крилатих ракет Вони знову разом — попри витівки Сатани.Нехай, ніби хмари, на сході здіймається зло.Нехай небокрай гарячим металом горить.Так буде. Так є. І так — уже точно було:Кохання — крізь вервицю війн та століть.03.11.2023#мулікпише#базальт

+ + + Торкатись так, як торкаються книг.Перших рядків протоптаний сніг.Зимова сповільнюється течія.Хто це читає тебе?Це я.Хто це читає тебе, як вірш?Облиш, говориш,просиш, облиш.Останні з прочитаних таємниць –гострі метафори твоїх ключиць.Читати родимки і хребцікольору олова в молоці,Брайль, прочитаний навмання,пальців отримане знання.Вчи мене, Брайле, свідчи, учи.Мов книгу, читати її вночі.Теплих вен її довгий шов,список тих, хто від неї пішов. Як торкаються сторінок,списаних іменами жінок,знайдених в шафах записників,з адресами зраджених чоловіків.Це я читаю тебе, як письмо,це я говорю до тебе – пітьмо,граматико зчитаних передпліч,шрифтів твоїх вереснева ніч.Мово, якою я мовчу,мово дихання і плачу,мово ліній на тихій руці.Сидять при столі мовчазнічитці.Ніхто не скаже, ніхто не здасть.Зчитують книгу твоїх зап’ясть.Зчитують шрамів родинні листи.Це ти, говорять, боже, це ти.Це ти являєш тканину письма,з якої прописується зима,в яку врізаються навеснілітери – приголосні і голосні.Це ти даєш імена, це тививодиш, мов світло з темноти,голоси із глибоких мовчань.Я не розумію твоїх повчань.Граматико подиву і зими.Хто це кохає всю ніч? Це ми.Повільно дочитую до кінця.Світло торкається її лиця.Жадан

Україно,Свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких, шумом карпатських ручаїв, боїв славного завойовника батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат революцій, радісним гомоном Софійських дзвонів.Нехай душа моя в тобі відродиться, славою твоєю опроміниться, бо ти, Пресвята, все життя моє, бо ти все щастя моє.Задзвени мені брязкотом кайданів, скрипом шибениць в похмурі ранки, принеси мені зойки катованих у льохах, у тюрмах і на засланнях.Щоб віра моя була гранітом, щоб росла завзяттям міць, щоб сміло йшов я в бій, так, як йшли герої за тебе, Свята, за твою славу, за твої святі ідеї.Щоб помстити ганьбу неволі, потоптану честь, глум катів твоїх, невинну кров помордованих дітей твоїх, величну смерть героїв української нації і тисяч інших незнаних нами, що їх кості порозкидані або тайком поховані.Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму, страху нехай не знаю я, й не знаю що таке вагання.Скріпи мій дух, загартуй волю, в серці замешкай моєму, зрости мене до ясних чинів, в чинах нехай знайду я смерть, солодку смерть в муках за тебе, і розпливуся в тобі та вічно житиму в тобі.Відвічна Україно: свята, могутня, соборна!©️P.S Це сакральний текст, який читають бійці військового підрозділу АЗОВ та інші українські організації. Його було створено в 1936 році під назвою «Моя Молитва». Автор Осип Мащак – підпільник ОУН (Організація Українських Націоналістів) – прагнув цими словами укріпити дух своїх соратників в умовах окупації України.