Кіно – мистецтво колективне, не лише у своєму творенні, але й у спогляданні. Отож-бо не випадково народження кінематографа датують доленосним показом у підвалі Ґран-кафе на бульварі Капуцинок, а не винаходом кінетоскопа підприємливим Едісоном чотирма роками раніше. Публічність показів та техногенна природа – є переконливою підставою вважати синематограф головним мистецтвом століття ХХ, епохи Ортегівської людини-натовпу. Однак, тому довелося пройти випробування не часом, але громадською думкою, аби закріпитися у статусі мистецтва тотального синтезу – читай мистецтва, котре якнайкраще відповідає епосі модерну. Проте частиною процесу легітимації були не лише технологічні зрушення й новаторські художні рішення, але й правильне позиціонування молодого мистецтва, що допомогло більшій кількості людей подивитися на кінематограф під іншим кутом зору. Якщо французи подарували тому життя, а німці розширили спектр виразних засобів, то італійцям ми мусимо завдячувати за підвищення самої культури перегляду й винайдення церемоніалу довкола прем’єри. Тож, без зайвих хвалебних слів, у 93 річницю відкриття Міжнародного кінофестивалю в Венеції і, відповідно, напередодні 82 церемонії проведення найстарішого кінофестивалю Європи, а разом з нею і світу, пропонуємо заглибитися у сутність кінофестивального феномену та з’ясувати, які пожовклі політичні декорації приховані за його кулісами, позаяк осмислена й відрефлексована минувшина з роками набуває присмаку кислого білого вина сорту Соаве. Детальніше у статті «Венеційський кінофестиваль: між Скіллою та Харібдою історії»