Саме в цей день – День пам’яті захисників України — хочеться думками побути з татом.

Чомусь не в день його народження, не в день загибелі, а сьогодні. Мабуть, так спливають спогади інших у стрічці. Наче ми разом — тримаємося за руки й міцно стискаємо їх одне одному.

Я не можу сказати, що зараз, коли я згадую батька, я горюю лише за ним. Почуття складніші, намішані. Якийсь клубок накручених думок, який стискає мене дедалі сильніше.

Звісно, мені сумно через його загибель. Він мав жити. Бачити світ, торкатися його. Чухати собаку за вухом, мружитися від сонця в серпні, плавати в морі, буркотіти на ціни в Італії — «5 євро за піцу?! Та я не голодний!» — а ще слухати «Mötley Crüe», писати мені про них кумедні повідомлення: «Чуєш, соліст — викапана ти. Ну, трохи згодом, мабуть». Він мав просто бути.

Мені шкода, що йому довелося воювати. Це його свідомий вибір і моя щоденна вдячність та шана. І як же сумно, що він бачив стільки смерті. А потім вона забрала і його. Боляче. За кожного. Усі вони мають зараз готувати дітей до школи й блукати по торговельних центрах, а після сидіти на терасах кафешок та пити маленький кухлик пива. Тоді дивитися новий сезон «Південного парку» та перейматися через те, що кукурудза вже не молода — за 10 хвилин не вариться. Світ жорстокий.

Мені боляче за своє дитинство. Відверто, тато не був ідеальним чоловіком — бувало, часто пив, іноді був безвідповідальним, іноді ледачим. Я могла цілу годину плакати вночі, затуливши спиною двері у своїй кімнаті, через те, що в мене завтра в школі важливий день, а він п’яний голосно слухає музику та не реагує на мої прохання вимкнути. Мені шкода ту дитину. І мені шкода, що я більше ніколи не зможу поговорити з ним про це.

Мені печально через своє теперішнє і майбутнє без нього. Я не маю батька, який просто допоможе у якихось дрібницях. Він не зустріне мене з потяга, не відповість, що я краща за всіх, коли буду вщент розбитою через якусь дурню, не обійме мене на весіллі, не напише, що зварганив плову й чекає в гості. Його місце тепер назавжди порожнє, і від цієї порожнечі так гірко.

Однак сьогодні я згадала той вечір, коли в нашому місті намело кучугури снігу. Мабуть, мені було років 11, не більше. Визираючи у вікно з батьком, ми обговорювали, чи завтра будуть ходити автобуси. Не схоже на те — надто сніжно. Усе вкрилося густою білою ковдрою. Ліхтар освічував маленьку плямку подвір’я, а ми просто стояли поряд і дивилися на цей катаклізм. Сніг у маленькому містечку — завжди катаклізм. А потім він сказав: «А погнали кататися на санках?». Надворі не було ані душі. Лише ми удвох на головній площі міста. Він натягнув в’язані рукавиці, вхопив мотузки санчат і побіг.

Я дивилася на небо, на примарне світло ліхтарів, через яке падав сніг, відчувала сніжинки, які танули в мене на віях, і думала: «Мабуть, це найкращий день мого життя». Можливо, так і було.