За десять днів до смерті Еліс Болл усе ще працювала — у листі до лікаря Гаррі Голлмана вона уточнювала деталі свого методу. Їй було лише 24 роки. 31 грудня 1916 року її життя обірвалося, а головна робота так і залишилася неопублікованою під її ім’ям. Вона не встигла побачити, як створений нею метод почнуть використовувати для лікування людей далеко за межами Гаваїв. І тим більше не могла знати, що через 111 років Американське хімічне товариство офіційно надасть відкриттю методу Болл статус Національної історичної хімічної пам’ятки (National Historic Chemical Landmark).
Але на той момент вона вже встигла розв’язати задачу, над якою роками билися лікарі й хіміки: як зробити  ліки такими, щоб вони нарешті могли нормально потрапити в людський організм.

На Гаваях початку XX століття це було значно більше, ніж хімічна задача.
Хвороба Гансена — історично відома як проказа або лепра — спричинюється бактерією Mycobacterium leprae і уражає передусім шкіру та периферичні нерви. Але тоді страх перед нею був майже таким самим руйнівним, як сама інфекція.

Від 1866 року людей із цим діагнозом на Гаваях примусово ізолювали на віддаленому півострові Калаупапа (Kalaupapa) острова Молокаї. Високі морські урвища й океан робили місце природною в’язницею. За час існування системи туди потрапили тисячі людей, переважно корінних гавайців. Розривалися сім’ї, а діагноз  міг означати, що людина більше ніколи не повернеться до звичного життя й до своєї родини. Водночас самі мешканці Калаупапи не залишалися пасивними: вони створювали громаду, будували церкви й будинки, організовували концерти, танці, свята та взаємодопомогу.

Медицина мала дивний парадокс.
Засіб проти хвороби начебто вже існував.
Протягом століть в Азії використовували чаульмугрову олію, отриману з насіння дерев роду Hydnocarpus. У XIX — на початку XX століття її взяла на озброєння й західна медицина. Проблема була в тому, що лікувати нею було надзвичайно незручно.
Випити густу олію було важко — вона спричиняла нудоту й блювання. Нанесення на шкіру мало обмежений ефект. Ін’єкції самої олії були болючими, вона погано розподілялася в тканинах.

Ліки були. Але між ліками й пацієнтом стояла біодоступність.
Саме тут з’явилася Еліс Оґаста Болл.
Вона народилася 1892 року в Сіетлі у незвичайній для свого часу родині. Її дід Джеймс Преслі Болл-старший був відомим афроамериканським фотографом і одним із ранніх майстрів дагеротипії; батько поєднував право, фотографію та роботу газетного редактора, мати також займалася фотографією. А фотографія тієї епохи сама була маленькою хімічною лабораторією — світлочутливі речовини, метали, реактиви, проявлення. Не можна довести, що саме це зробило Еліс хімікинею, але хімія буквально була частиною середовища, у якому вона росла.
До двадцяти трьох років Болл уже мала освіту з фармацевтичної хімії та фармації, опублікувала наукову роботу разом із викладачем і 1915 року здобула магістерський ступінь у College of Hawaiʻi. Вона стала першою темношкірою жінкою у США з магістерським ступенем із хімії та першою жінкою і першою темношкірою людиною, яка викладала хімію в цьому коледжі. Її магістерська робота була присвячена хімічним компонентам кави‌ — Piper methysticum, традиційної полінезійської рослини. Болл досліджувала, які саме речовини відповідають за її фізіологічну дію: розділяла смолисті компоненти, вивчала метистицин та інші сполуки й показувала, як із рослинної суміші можна послідовно виділити й дослідити активні речовини. Комітет з присудження вищих ступенів окремо відзначив її здатність до оригінальної дослідницької роботи.
Саме досвід роботи з рослинними речовинами привів її до чаульмугри.
Лікар Гаррі Голлман попросив молоду хімікиню спробувати виділити активні компоненти олії в такій формі, яку можна було б вводити пацієнтам.
І Болл знайшла рішення.

В олії містилися особливі жирні кислоти. Болл виділила їх, очистила, а потім перетворила на етилові естери — похідні, що мали значно зручніші властивості для ін’єкційного введення.