Про кризу у наших стосунках з Германовичем. Мене запитали в коментарях: що було підґрунтям і що допомогло вигрібти.

Спробую.

Підґрунтям в основному був час та, власне, - життя. Ми майже чотири роки живемо разом, а минулого літа наш вже ніби стабільний звичний темп сильно змінився.

У нас раптом стало дуже багато побутових задач: 2 переїзди підряд (читай - хаос в квадраті, досі не всі коробки розібрала), великий дім, сад, автівки, купа дітей, собака (мать її). Це означає - постійна робота, щось комусь треба, все потребує уваги, форс-мажор то просто частина життя. Субота - не релакс, а закупки, прибирання, прання, ремонти. Кожного дня - кухня, посуд, сміття, хтось сидить в ванній півтори години, а тобі на роботу.. Коли до всього цього додати власну зайнятість та чужих дітей = то виходить страшенна втома та бажання кудись від цього всього хоча б ненадовго втекти та просто виспатись. От і все, власне. Петчворк - то такий ворк, що ще й який!

Часу ні на що немає, все дратує, обом здається, що "партнер робить менше, ніж я". А ще хочеться на ручки і бути принцесою і щоб він плакав від щастя, що я в нього є, як раніше. І витираючи сльози щастя пішов поміняв мені колеса на машині. І помив би її ще, теж було б топ.

Що допомагає вигрібати?

Поки не сталось нічого такого, з чим комусь з нас неможливо змиритись. Тому ну ніби немає причин не поважати один одного і відмовлятись розмовляти, слухати та чути. Кожна криза доводить: нам не байдуже. Є багато чудового між нами, того, що робить нас парою і робить нас разом сильнішими та щасливішими, ніж окремо.

Крім того, знаєте, є ще попередній досвід, болючі розлучення у нас обох.. та таке стигле, дуже неочікуване, але неминуче відчуття другої половини життя. Коли речі, сили, хвилини, а особливо тих декількох людей, кому на тебе не байдуже - хочеться берегти.

Люблю. Ваша Володимирівна ❤️