Іван Богослов був ще тим гарячим хлопцем.
Одного разу він навіть хотів спалити ціле село за те, що люди не пустили туди Христа. І тільки Христос зупинив його.
Не випадково в юності Івана називали "Сином грому".

Але того самого Івана Церква називає ще й апостолом любові.
Бо він справді навчився любити до самого кінця. Без гарантій. Без надії на щасливий фінал. І навіть без розуміння, що саме відбувається.

Він єдиний з апостолів стояв біля Хреста, коли Ісуса розіп'яли.
Він першим прибіг до гробу, коли почув: "Господа взяли з гробу".
Любов іноді біжить раніше, ніж розум встигає щось зрозуміти.
А наприкінці життя старий Іван постійно повторював: "Дітки, любіть один одного".

Христос не забрав у Івана вогонь.
Він зробив щось більше.
Вогонь Івана, опинившись біля Бога, перестав бути вогнем, який спалює інших.
Він став вогнем, який зігріває.

Бо Христос не обов'язково забирає з нас нашу силу, темперамент, запальність, нашу здатність боротися.
Він очищає їх.
І те, чим ми колись хотіли знищити іншого, у Ньому може стати тим, чим ми будемо зігрівати іншого.
Ось що робить із людиною любов Божа.
Вона не гасить вогонь.
Вона робить його світлом.
І любов'ю