Я прочитав історію 25-річної дівчини, яка судилася з батьком за можливість зробити собі евтаназію. І якій суд дозволив зробити цей жахливий вчинок. Але найбільше лякає не сам факт смерті. А те, як спокійно і "гуманно" люди навчилися її узаконювати. Без крику, без трагедії, з паперами, підписами і співчутливими обличчями. В Україні іде війна, люди вбивають, але розуміють, що це зло. Нещасну дівчину вбили — і називали це милосердям. Прогрес. Світ не бажає ні приймати ні лікувати біль, бо набагато простіше усунути його разом із людиною. Замість того, щоб нести хрест — світпропонує його зняти… разом із життям. Співчуття перестало бути співстражданням, а стало ввічливим способом сказати: "Ти нам більше не потрібен у своєму болю"Христос не зійшов із Хреста. Хоч міг. Він не шукав "гуманного виходу", бо любов — це не про уникнення страждання, а про присутність у ньому. До кінця. Так, є біль, який розриває, є відчай, який темніший за ніч. Є моменти, коли людина не хоче жити. Але питання в іншому: хто дав право вирішувати, коли біль стає достатньою причиною для смерті? І кого наступного гуманно вб'ють задля комфорту? Це не про одну дівчину, це про світ, який втомився любити. Бо любити — це довго. Це важко. Це боляче. А натиснути кнопку — швидко і "гуманно". Хтось скаже: це свобода. Зовсім ні. Свобода — це не можливість померти, свобода — це мати поруч того, хто не дасть тобі померти у відчаї. І поки ми називаємо смерть рішенням,а вбивство — співчуттям, ми не стаємо людянішими. Ми просто вчимося красиво відмовлятися від людини. І це страшніше за біль. Бо біль ще можна прожити, а байдужість, чим би вона не прикривалась, вбиває остаточно.