В якійсь іншій реальності я б, мабуть, уже відкрив пиво, затарився попкорном і з насолодою дивився нову серію блокбастера під назвою «Тупий та ще зеленіший», і навіть, можливо, сміявся б у правильних місцях. Але в моїй реальності — гинуть люди. Не метафорично. Насмерть. Від ракет. Від дронів. Від хвороб. Від чужої тупості, байдужості й продажності тих, у кого ми всі опинилися в заручниках. І тому не виходить сидіти з попкорном. Не той жанр. Не той екран. Не та ціна... Але перед потоками води Святого Духа не встоїть жоден камінь байдужості. Рано чи пізно — розмиє. Розколе, змиє всю цю бутафорію "нормальності". З цією владою в мене розбіжності. Естетичні — бо потворність не стає красою від кількості лайків. Ідеологічні — бо брехня не стає правдою від повторення. І релігійні — особливо релігійні, бо вони будують культ середньостатистичної пересічної нікчеми і називають це смиренням. А я малюю ікону Христа. Грубо. Широко. Не для музею — для життя. Водимий Духом. Черпаючи силу у світлі Фавору. Розрізаючи тканину ветхого буття скальпелем Слова. Змішуючи фарби із серця веселки з мовчанням, у якому говорить Бог. І знаєте, що найсмішніше в цьому всьому? Їм здається, що це вони сильні. Що це вони контролюють. Що це вони пишуть сценарій. Але історія вже не раз показувала:коли Бог входить у кадр — всі їхні сценарії закінчуються. Хто може встояти перед моїм Творцем?