На м’ясопусну поминальну суботу ми знову вимовляємо прості слова:"Царство Небесне". Ми бажаємо його тим, хто відійшов від нас в засвіти. Але чому наші молитви мають силу? Не тому, що ми переконуємо Бога. І не тому, що нагадуємо Йому про тих, кого Він і так знає. А тому, що ми вже в Царстві. Бо Царство Боже — всередині нас. Бо на Літургії воно відкривається не як метафора, а як реальність. І коли ми молимося за померлих — це не лише прохання, -це заклик до єдності. Заклик бути в Царстві, являти Царство,жити в тому Царстві, яке вже прийшло в силі. Сьогодні ми особливо згадуємо воїнів. Тих, хто загинув, захищаючи життя. Тих, хто не повернувся з позицій. Тих, чиї імена звучать у наших храмах крізь сльози. Ми не просто згадуємо їх, ми не просто сумуємо, ми стоїмо разом: живі й померлі. Бо Євхаристія — це новий спосіб життя,у якому смерть не розриває, а лише змінює спосіб присутності. Так, це надприродна єдність, вона перевищує логіку цього світу, вона сильніша за гріх, за страх, за війну, за смерть. І саме тому ми молимося: бо в цій єдності радіє вся повнота Церкви — і ті, хто ще йдуть дорогою землі, і ті, хто вже перейшли цей шлях. М’ясопусна субота — це не лише день пам’яті. Це день надії. Бо Царство Боже — не побажання. Це життя, до якого ми покликані разом.