Брачний пир і наші відмовки (на Луки 14.16-24)Христос розповідає притчу не про майбутнє і не про "після смерті"Він говорить про зараз.Бог уже накрив стіл.Царство вже тут.Логос вже воплотився.Благодать не обіцяна — вона подається. Просто так, даром.Але люди ввічливо відмовляються.Не з ненависті.Зі справ.З нормальності.З відповідальності.Відмовляються ввічливо та порядно."Я купив поле" — каже той, хто вибрав матеріальну стабільність замість глибини."Я випробовую волів" — каже той, хто загруз у роботі, продуктивності та дедлайнах."Я одружився" — каже той, хто замкнув любов на собі, не пустивши в неї Бога.Ніхто не злий.Просто всі зайняті.Відмовки — це не гріхи.Це іманентні способи існування,а іманентність, доведена до абсолюту, — і є пекло.Проблема не в майні, а проблема в тому, що люди те, чим володіють, роблять абсолютом.І тоді на пир, що є реальним досвідом Божої присутності, приходять ті, кому вже нічого втрачати:зламані, втомлені, кульгаві, сліпі.Ті, хто не грає в самодостатність.Ті, хто знає: без дару вони не виживуть.Відмова від запрошення - це не моральна поразка, а онтологічний вибір — обрати іманентність замість обоження.Це втрата смаку до благодаті —серце просто не розпізнає, що його кличуть до життя.А сьогодні це звучить так:- ми не прийшли, бо війна;- бо втома;- бо "не на часі";- бо треба вижити.І все це правда.Але стіл нашим Царем усе одно накритий.Христос бореться за наше щастя.Літургія звершується.Любов пропонується.Царство стоїть відчинене.Питання не в тому, чи готовий Бог.Питання в тому, чи готові ми відкласти свої поля, волів і страхи і прийти — не гідними, а живими.Бо найстрашніше — це не бути вигнаним з пиру, а так і не захотіти на нього прийти.Пекло починається не після смерті,а в момент, коли людина каже:"Мені і так добре без цього пирa", коли людина відмовляється від свого щастя.На фото ангел апокаліпсису звіщає про кінець світу на фоні українського прапору