Щось давно я психоложнічеських постів не писав. Тримайте.Сучасна люхурі-психологія переконує: головна робота над собою — це копання в дитячих травмах, як у шухляді з пожовклими фотографіями. Треба знайти, "відпрацювати", "пережити" — і тоді, мовляв, полегшає.Але правда набагато простіша й менш драматична. Більшість того, що ми називаємо травмами, відпадає само, як корочка з загоєної рани. Без "проєктів", без інстаграмних ритуалів, без "заряжених" коучів та психологинь.Справжня робота — не в далекому "підсвідомому мезозої", а тут і зараз:— у черзі на касі в АТБ,— у пробці,— в офісі, який ви ненавидите,— на екзамені у "гадкого" викладача.Не черга нас душить — ми самі себе душимо, відмовляючи собі відчувати те, що є прямо зараз. Ми все життя тренувалися душити власні відчуття — тепер це має красиве пояснення: "процес відпрацювання травм".Ми однією рукою вириваємо собі волосся на голові, а іншою втираємо крем для росту волос. Може, просто перестати рвати волосся?Секрет простий: треба побачити себе у реальних обставинах, у реальному часі. І те, що треба відпустити, відпуститься без драм, героїзму й майже безкоштовно.Тому головне не "відробляти" дитячі травми, а жити, дихати й радіти, навіть у черзі на касу. І якщо зовсім нестерпно — можливо просто вийти й піти на касу самообслуговування?