Ми переможемо, бо ми незнищенні.Целакантові — риби-привиди. Їх вважали мертвими. Тими, хто зник разомз динозаврами. З доісторичних книжок і нудних музеїв.А вона просто жила. Глибоко. Тихо. У затінку скель.Не вимерла — відпочивала. Не зникла — навчилась ховатись.І коли її знову побачили — люди були в шоці. Бо ж так не буває. А воно — буває.Це дуже українська історія.Бо нас теж хоронили — і не раз.Казали, що ми зникли. Що нас перемололи імперії, голод, війни, русифікація, розстріли, “новий порядок”, новини з кремля і навіть власна зневіра.А ми — жили. Тихо. Глибоко. У піснях, у шепоті бабусиних молитов, у розмальованих писанках і таємних хрестиках на шиї.Нас не знищили. Просто не бачили. А потім — побачили. І злякались.Ми переможемо.Не тому, що сильніші, не тому, що численніші. А тому, що незнищенні.Бо ми — не проект. Ми — народ.Ми не граємо у війну. Ми захищаємо життя.І наш Бог — живий.І ми будемо жити.Не зважаючи ні на що.З парасолькою, кавою, своєю Церквою, вишиванкою, любов’ю, і — з Перемогою.