Доречніше сказати, що книгу спогадів «Homo Feriens» поетки Ірини Жиленко я не прочитав, а прожив, адже кожне слово в ній пульсує. Ця мемуарна епопея на понад 800 сторінок містить її написані у 1960-1980-их щоденники та листи до свого чоловіка – письменника Володимира Дрозда, що переплетені міркуваннями з погляду 1990-их – початку 2000-их.Авторка тут і філософ, і лірик, і фея карнавалу з елементами хуліганства. Вона наче спілкується зі своїм минулим.Через щирі особисті історії Жиленко емоційно вихлюпує радощі, болі й трагедії бунтівливого покоління шістдесятників, представницею якого є, – творчих авантюристів і руйнівників совєтського маразму. Згадує, як вони жили і творили всупереч тиранії ідіотизму. Жиленко болісно переживає арешти друзів, тогочасні репресії щодо інтелігенції, ранній відхід із життя Василя Симоненка й загадкову смерть Алли Горської.Попри підступи долі шістдесятники не втрачали іскри Homo Feriens – людини святкуючої, смакуючої пристрасть творчості, світло добра, людяності й оптимізму.