Він марив Кульчиками. “Я почав у батальйоні Кульчицького, я в ньому і закінчу,” — казав він. І закінчив. На початку березня, коли я вже був у секторі, на нього прийшла телеграма про перевід, коротко він уже був у щойно відновленому баті Кульчицького. Я теж хотів перевестися до нього. Він і в списки мене подав, на мене і телеграма прийшла, тільки я написав, уже в секторі будучи, відмову. Так склалися обставини. Він почав тренування в батальйоні. Йому подобалось, Тані приїжджала до нього, у них все, здається, було добре. Я набрав його в кінці квітня, перед своїм першим виходом. Він казав, що скоро мають вирушати. На початку червня я побачив його роботу — красень. Зачищали якусь посадку. Він робив те, що хотів. Його бісило бути в тилу, він хотів їбашитись з братіками. Їм було важко, роботи було багато, відпочинку між задачами мало. Так у нас виходить: ті, що їбашать, їбашать постійно, ті, що ні — ніколи.

Його вбило скидом. Для кулі він був недосяжний — надто хороший був у рівному бою. Впевнений, він загинув з усмішкою на обличчі, бо загинув за добру справу, загинув за Україну. Слава герою!

Якщо будете колись на Франківщині біля Коломиї, спиніться на хвильку на кладовищі в селі Ценява, знайдіть заквітчану могилу Андрія “Бабака” Томенчука і віддайте йому честь. Подумайте про нездійснені мрії, непрожиті дні, нестворену сімʼю, ненароджених бабачат. Але також надихніться. Надихніться його вибором. Він міг би далі скніти на базі сержантом, далеко від бою і смерті, але вибрав вернутися в бій. Він обрав шлях воїна, шлях до свободи, що надихає інших продовжувати боротьбу тепер уже не заради самої країни, а й заради Бабака.