#щоденник

26. VII (субота, Харків, “Авантюрист”)
Минуло 20 днів з останнього допису. Три тижні. За ці три тижні я повернувся з Британії, провів 3 чудові дні з коханою, отримав бойове хрещення мінометними обстрілами, зрештою, провів евакуацію пораненого, якого, на жаль, не вдалося спасти, та відчув, як пахне людина, що заживо розкладається. Про все це хочеться написати, та часу не так багато.

Почну з Бабака. Півтора тижні тому на Покровську загинув Бабак. Ким він мені був? Другом? Певно, так. На жаль, дуже коротко ми з ним зналися. Я згадував про нього в щоденнику під позивними Довбуш і, власне, Бабак. Можете пошукати. Він був моїм сержантом на хартійському КМБ після Старого у другій половині грудня 24 року. Нас привезли на нову базу о 3 ночі. Зустрів нас якийсь пацик у кросівках, лосинах та худі. Голову він ховав від морозу у груди і майже нічого не казав своїм західним акцентом. Провів нас у бліндаж і буркнув, що побачить нас завтра.

Ми особливо здружилися по закінченню КМБ, коли я на деякий час лишився з ним на базі. Я почав краще його пізнавати. Ось, що я написав про нього 4. І:
“Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 17 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.”

У нас сформувалася трійка друзяк: Я, Бабак і Рашид. Ми разом ходили в зал, разом їздили їсти, разом пили каву. Разом говорили про дівчат. Десь за місяць до нас прийшла дівчина, Тетяна, польського роду. Дико не любила, коли її називають Таня. Казала, з польської “таня” означає “дешева”. Тож я її став називати Танí, на французький штиб. Скоро, вони зблизились із Бабаком. Він спершу огинався відносинам, казав, що це все несерйозно. Перший час і я вагався. Цьому підтвердження нотатка за 11. ІІ:

“Бабачиха закохалась у Бабака. Сьогодні їздили з нею в місто, по дорозі спинились пообідати. Вона дійсно любить. А що таке дівчина, що любить? Це дівчина, що страждає, коли до неї немає уваги. Бабак у цьому плані криця, особливо на людях. Може не помічати її, може щось криве сказати. Вона ж — уся увага. Купила йому подарунок на 14 лютого, при мені обирала загортувальну “фолію”, як вона каже.

Як почула, що Бабак може скоро перевестись звідси, на ній лиця не стало. За обідом відкрилась мені. “Мене тут нічого не тримає, мені однаково, де бути, аби з Бабаком”. У мене ці слова викликаю сумну посмішку. Посмішку, бо мило, сумну, бо чи він почуває те саме?”

Бабак і дійсно на людях був крицею із нею. Та це й і ясно, відкритих відносин в армії не підтримують. Але в середині почував те саме. Наодинці з нею він був сама ніжність і піклування. Втім, про це, краще за Тетяни, ніхто не скаже. Вона знала його справжнього, його люблячого.