Статистика telegram channel - @olgakhalepa

НАЙТЕМНІШІ МОМЕНТИ Вночі негода здається в кілька разів страшнішою, ніж є, через темряву, відсутність можливості хоч щось контролювати в тому хаосі. Але вранці все вдається роздивитися спокійно і відразу розумієш, якої б сили не був дощ, буря, природа не особливо потерпає від них. Не така вона вже й тендітна, як здається. Вона навпаки умивається із задоволенням, чи навіть приймає довгоочікуваний «душ Шарко», підставляючи під масаж всі свої галявини та поля, городи та сади. Вона намагається промити струменями найнедоступніші місця кожної будівлі ззовні, особливо розпечені від щоденних згубних променів, запилені брудом вітрів, порослі мохами та лишайниками, дахи будинків й господарчих споруд. Вітрище, наче скажений, працює в парі зі зливою, влаштовуючи таку розминку деревам та кущам, що його професіоналізму позаздрить будь-який костоправ! Тріщать гілки, тріщать крони, осипаються зашкарублі старі сухі гілочки, хворе листя, осипаються не життєдайні плоди, а саме дерево вихиляється й танцює, під барабанний ритм граду і в одну якусь мить здається, що вітрище хоче завдати шкоди, зламати, потрощити, вирвати дерева з корінням, або хоча б зірвати все листя та зробити рослини лисими. Можливо він і намагався таке утнути, і я, стоячи десь під накриттям, співчуваю рослинам, але коли все затихає, то здається, що кожне дерево підморгує згори: умите, добряче прочесане, оновлене і наче примовляє тихим шелестом мокрих листочків: «Ми не такі слабкі, як ти собі думаєш. Гнутися, але не ламатися, ми вчилися не одне покоління. Хіба мало таких вітрищ буває на нашому довгому віку? Якби після кожного ми лягали на землю мертво, то й не було б уже дерев на планеті»… Ґрунт тим часом нарешті напився досхочу. Його щоки зробилися натягнуті, насичені водою, ніжні, як шкіра малюка і ґрунт аж засяяв щастям, хизуючись слідами від калюж. Розслабунькався задоволено від насиченості, лежить і зверхньо посміхається до суховію, мовляв, не підчепиш тепер моє єство, омолодився я неабияк, бо волога в мені - то моє життя, котре вмить дзьобнуло кожну сонну насінину, прямо в найінтимніше місце. Зародки радісно прокидаються і вже за день-два проб'ють розм'яклу шкірочку насінини й потягнуться крізь усе, що над ними висить, вгору, до сонця, аби ловити його промені, насолоджуватися життям стільки, скільки відміряно. Ґрунт нікого не ділить на хороших та поганих, бо для нього всі діти важливі. Він народжує їх із задоволенням, впевнений, що кожне дитя дасть йому все необхідне. Та не якусь там кружку води в старості, а міліграми корисних надважливих речовин, від чого він мільйони років залишається родючим та цінним. Зализані зливою тріщини-зморшки зникли й ґрунт радіє своїй оновленості, відчуваючи як ворушиться в лоні кожне дитя. Так триватиме всього кілька днів, аж доки суховій таки не витягне з його поверхні всю вологу, вкриваючи обличчя ґрунту зашкарублою шкірочкою, котра знову почне тріскатися. Але то буде потім, а зараз блищать крапельки нічної зливи, на смарагдових килимах трав, серед яких бігають мурашки, визбируючи те, що погано лежить, що випадково занеслося потоками води, бо в господарстві мурашника все знадобиться. Павуки оглядають свої тенета і мабуть, аж цокають язиками та хитають головою: «Ай-ай-ай-ай, скільки роботи додалося, скільки турбот на мою голову»… Та нічого не вдієш, треба жити далі, а тому беруться до ремонтів своїх тенет, або до будівництва нових, знову й знову. Все вище підіймається сонечко, прагнути досягти омріяного екстазу в зеніті, а поки що пускає на поверхню мокрої землі, то сонячних зайчиків, то ультрафіолетових бісиків, і ґрунт, рослини, дахи будівель починають парувати так, що повітря стає густим, як мед із кульбаб: солодким, прозорим, чистим, як сльоза, свіжим, але густим.