Вчора я дізналася, що моя колишня працівниця вже домовилася з власницею нашого місцевого магазинчику про реалізацію сиру. Скоріш за все та буде і в себе в магазині його продавати, і возити в Ірпінь знайомим. Бісить? Бісить. В той час, як я мушу знову витрачати час і тормозити через навчання нової людини, вона на всьому готовенькому вже продає. А я зі своїм перфекціонізмом ще навіть не маю що людям показати, хоча займаюсь цим питанням довше, ніж вона про строваріння в принципі знає. Пф. Тиждень-півтора назад мій сусід заявляв «бери мене на роботу сир варити, нарішаю нам 100-200 л молока в день з ферми, відкриєм фірмовий магазин - будем гребсти бабло лопатою» і все в такому роді. І що я? Відмовила. Бо мені не треба мільйони грошей, не треба бути №1 на ринку, завойовувати закордон. Мої амбіції взагалі не там лежать. Я хочу мати щасливих здорових тварин. Хочу щоб ті, хто обрав жити в селі, мали засоби для існування і не мусили їздити чорт зна куди за грошима. Хочу відновлювати будиночки і зберігати їх історії.Приймати гостей і пригощати своїм сиром зробленим з любовʼю. Навіть якщо його варила не я особисто, але людина яка так само любить моїх кіз і село. І, чесно, коли я оце все згадала, до сраки мені хто там що робить і з ким. Бо для них це просто сир і просто спосіб заробітку. А для мене - це спосіб зробити світ трошечки краще, а людей щасливіше. Всьо. Висказалась.P.S.: завтра будем дегустувати тих пару варіантів, які вдалося зробити і, якщо норм, таки покажем їх людям :) подумати страшно, але я вже придумала зробити «підписку» на наші вдалі експерименти - щотижня 2-3 різних сири на пробу 🤞