19 липня я і друг Ласун розповідали про Патронатну службу 3 Армійського корпусу студентам KSE.

Ми говорили про те, що колись ми були першою бригадою, яка запровадила патронат – супровід поранених.

Розповідали, чому ми зараз називаємося «Янголи Трійки», якими ми були, коли народилися у 2014-му, і як виросли за цей час. Що наші «Янголи Трійки» – це потужна психологічна зброя, бо це те, що підтримує бойовий дух на передовій: наші воїни впевнені – коли з ними щось трапиться, вони не залишаться сам на сам із бідою. Ми будемо поруч – на те ми і янголи, щоб провести пораненого бійця крізь усі лабіринти бюрократичної й медичної систем – від моменту поранення до зцілення. І ця впевненість допомагає їм триматися.

Студенти уважно слухали, а коли закінчили презентацію, буквально оточили нас. Я думала, що ці прекрасні молоді люди, які не воюють, а вчаться в Києві, в одному з найпотужніших університетів країни, досить далекі від війни. Але вони мене вразили. Вони ставили дуже багато запитань, переважно про комунікацію з воїнами та соціалізацію ветеранів.

І я говорила про ПОВАГУ.

Адже хлопці, які повертаються з фронту, бачать тут, у тилу, іншу реальність, яка сильно контрастує з дійсністю в окопах і посадках. Дискотеки й ресторани VS окопи і бліндажі – такий потужний контраст поплавить кого завгодно. Багато хто з бійців каже: так, ми воювали і за те, щоб цивільні люди насолоджувалися життям, але чому ті люди, за яких ми там билися, часто дивляться на нас як на прокажених, або дуже дивних, або якихось не таких…

Студенти запитали, що можуть зробити вони – молоді люди, які поки не воюють.

І мені спала на думку така річ – #Флешмоб_Поваги. Поваги суспільства до воїнів. Масової і щирої. Щоб ті, хто за нас воював, нам повірили.

Дякую керівництву KSE за запрошення та можливість поспілкуватися з представниками прекрасної української молоді.