Ми стоїмо у самісінькому центрі цинічної саморозплати; ми – не надто відмінні діти не надто відмінної доби, яка буде розглядати себе як справді завершену лише тоді, коли всі істоти, що в ній борсаються, повалявшись на одній з найглибших тіней людської історії, остаточно дійдуть до безрадісної і поки ще ясної цілі: забуття. Вона прагне забути, що розтринькала усе сама, що вона не вправі звинувачувати когось іншого, чужу силу, долю, далекі, зловісні втручання, вона сама винна в тому, що не має вже ані бога, ні ідеалів. Вона прагне забути, бо не змогла витримати з гідністю свою гірку поразку, бо її характер вигриз пекельний дим і пекельні спирти, бо з жадоб колишнього метафізичного мандрівця на шляху до янгольського царства лишилося справді лиш це: якийсь загиджений дим жаги, якийсь ядучий спирт із шаленого напою одержимості.Історія не закінчується, ніщо не закінчується, ми вже не можемо дурити себе тим, що на нас будь-що може закінчитися. Ми лише продовжуємо щось і втримуємо його якимось чином, щось продовжується, щось утримується. Побачила у Богдани Неборак посилання на переклад кількох текстів Ласло Краснагоркаї. Це з конкурсу перекладів, тож можна прочитати на сайті.