Усиновлення – це вам не казка, в якій добрі дорослі приїжджають до сумного дитячого будинку, де на них чекає найгарніша та найслухняніша дитина, яка першого ж вечора називає жінку мамою, вдячно обіймає, сама прибирає іграшки та вже за місяць приносить грамоту з математики.

Насправді ви забираєте до себе людину іноді дорослішу ніж ви за досвідом, що перевірятиме вас на міцність саме тому, що всі попередні дорослі цю перевірку провалили. Вона може ховати їжу під подушку, кричати ночами, брехати без жодної причини, красти, бо не розуміє базових понять "своє-чуже", по-справжньому своїх речей ця дитина ніколи в житті не мала, вішатися на шию першій-ліпшій незнайомій тітці в магазині та відштовхувати саме вас, бо ви стали ближчими, а близькість для неї досі означає небезпеку, зокрема через близькість цій дитині робили стільки разів боляче, що вам це навіть не уявити.

Ще одна з поширених ілюзій полягає в тому, що в інтернатах нібито живуть сироти. В Україні до війни в інтернатних закладах жили понад 100 тисяч дітей та молоді, і хоча ці місця називають сиротинцями, у 90% мешканців дитбудинків є родина. Тобто дитину змусила жити в тюрмі (бо дитячий будинок – це класична тюрячка) здебільшого не якась примарна доля, а цілком конкретні люди з паспортами, так звані батьки. Дитина про це завжди знає. І живе все життя з питанням, що з нею не так, якщо від неї відмовилися ті, хто мав любити за замовчуванням.

Що робить інституція з дитиною, найкраще показали в Румунії. Bucharest Early Intervention Project став першим рандомізованим дослідженням, яке порівнювало дітей в закладах та в прийомних сім'ях. Висновок жорсткий: інтернатне виховання зачепило фактично всі сфери розвитку: фізичну, мозкову, когнітивну, мовну та соціально-емоційну, а майже половина дітей із закладів мала один або кілька психічних розладів. На МРТ у дітей з інституційним минулим виявили слабші зв'язки білої речовини в ділянках мозку, що відповідають за вищі когнітивні та емоційні функції, зокрема в мигдалеподібному тілі та лобовій частці. Ознак реактивного розладу прив'язаності та розгальмованої соціальної поведінки в них було набагато більше, ніж у дітей, які ніколи не жили в закладі. Родина в цих випадках допомагає дуже суттєво, але ж далеко не одразу і не стираючи минуле назавжди.

А про повернення всиновлених дітей взагалі не прийнято говорити. В Україні, за даними профільного департаменту, 2006 року скасували всиновлення щодо 75 дітей, 2007 повернули 34, 2008 ще 28, 2009 ще 24, і найбільше таких рішень стосувалося старших дітей. У США середній рівень зриву прийомного розміщення до завершення всиновлення становить від 10 до 12%, а серед підлітків одне дослідження нарахувало 24% зривів і скасувань у віці від 12 до 17 років, хоч вибірка була і невелика. На противагу цьому, в Англії та Уельсі, де після всиновлення родини мають системну та всебічну підтримку, за 12 років розпалося 3,2% та 2,6% всиновлень відповідно, а ризик зростав, якщо дитині було більше чотирьох років, якщо вона підліток та якщо до того змінила кілька місць проживання. Цифри на папері начебто маленькі, але за кожним відсотком стоїть дитина, від якої відмовилися вдруге (а іноді і в третє) цього разу вже люди, які пройшли спеціалізоване навчання, купу співбесід та дещо обіцяли цим дітям.

Зараз в Україні на обліку для всиновлення перебувають 14 333 дитини, з них 11% мають інвалідність. Немовлят серед них майже немає, зате є підлітки, брати та сестри, діти з діагнозами та діти з таким досвідом, який більшість дорослих не витримають навіть почути до кінця.