У переважної більшості ссавців слизова матки перебудовується під вагітність лише тоді, коли ембріон подає організму хімічний сигнал: ось я тут, готуйся. Людський же організм чинить набагато марнотратніше: він самостійно, без жодного зовнішнього сигналу від ембріона, запускає повний цикл децидуалізації, тобто перетворення звичайних клітин слизової на спеціалізовані децидуальні клітини, що готові приймати плід, і робить це наперед, про всяк випадок, до того як стане відомо, чи буде взагалі кого приймати. Ще й щомісяця.

Це називають спонтанною децидуалізацією, і саме вона, а не сама кровотеча, є справжньою еволюційною рідкістю. То навіщо ж жіночому організму такий авантюрний аванс? Гіпотеза Емери пояснює це через занадто нахабну поведінку людського ембріона: на відміну від більшості видів, де плацента поводиться відносно ввічливо і бере в матері рівно стільки ресурсів, скільки узгоджено, людський трофобласт буквально пробурюється крізь стінку матки, вгризаючись у материнські кровоносні судини напряму, щоб отримати прямий та майже необмежений доступ до материнського кровопостачання. Це дає ембріону величезну перевагу в конкуренції за ресурси, але водночас створює конфлікт інтересів, бо материнський організм еволюційно зацікавлений розподіляти ресурси розумно, а не віддавати все на першу вимогу.

Спонтанна децидуалізація тут працює як своєрідний контроль якості влаштування на роботу у виробничий цех, який жінка ініціює раз на місяць, навіть коли на виробництво ще ніхто не прийшов влаштовуватися. Матка наперед готує шар спеціалізованих клітин, які здатні розпізнати якість ембріона вже на етапі імплантації та у випадку, якщо ембріон генетично неповноцінний чи посилає слабкі сигнали, спровокувати його відторгнення значно раніше, ніж це сталося би без такого механізму. Тобто це не пасивне очікування, а активна, наперед вибудувана система фільтрації, яка бере на себе частину роботи з відбраковування ще до того, як конфлікт інтересів між матір'ю та ембріоном встигне розгорітися на повну.

Коли запліднення не відбувається, той самий ретельно підготовлений і вже непотрібний шар доводиться просто демонтувати і скидати, а наступний відбудовувати заново наступного циклу, і саме цей демонтаж, спричинений різким падінням прогестерону та викидом простагландинів, які звужують судини і провокують відшарування тканини, ми й бачимо як менструальну кровотечу. Тобто кожен місяць жіночий організм по суті будує складну оборонну споруду проти можливого ембріона-шахрая, а тоді, якщо облога не відбулася, розбирає її власними руками, і рахунок за цю щомісячну будівельно-демонтажну операцію жінка отримує у вигляді втраченого заліза, енергії та всім жінкам відомого, скажімо так, дискомфорту.

Жінка з цього ракурсу постає не жертвою власної біології, а носійкою вбудованої системи ризик-менеджменту, і тут напрошується на думку деяка підступність, тільки не в побутовому сенсі, а в еволюційному: це підступність на випередження. Організм не чекає, поки виникне конфлікт з ембріоном, а щомісяця заздалегідь будує повноцінну оборонну інфраструктуру, спроможну розпізнати шахрая і зупинити його ще на етапі співбесіди, а не тоді, коли той вже влаштувався на посаду та виніс частину офісу. Це радше образ стратегині, яка тримає в резерві цілу систему контролю якості, готову спрацювати щомісяця, незалежно від того, чи буде взагалі кого перевіряти.

До речі саме тут ховається і трагічна іронія, яку варто витягнути на поверхню: система, задумана як бездоганний фільтр проти чужого вторгнення, іноді повертається проти самої власниці. Це і є ендометріоз.

Найпоширеніша теорія походження ендометріозу (Сампсона, ще з 1920-х) пояснює механізм через ретроградну менструацію: частина менструальної крові з клітинами ендометрію під час місячних тече не тільки назовні, а й у зворотному напрямку, через фаллопієві труби в черевну порожнину. У більшості жінок імунна система просто прибирає ці клітини-заблуди, як прибиральниця, що виносить сміття. Але у частини жінок ці клітини натомість приживаються на очеревині, яєчниках чи інших органах, розмножуються там і викликають хронічне запалення.

Тобто та сама тканина, яка в матці мала б слухняно виконувати щомісячний цикл будівництва і демонтажу, поза маткою поводиться як загарбник: вона так само реагує на гормони, так само наростає і так само кровоточить кожен цикл, тільки тепер ця кров нікуди не витікає, а накопичується всередині тіла, провокуючи запалення, спайки та рубцювання тканин, які буквально склеюють органи між собою.

Масштаб проблеми обеззброює сам факт її замовчування. За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я, ендометріоз має приблизно 10% жінок репродуктивного віку в усьому світі, а серед тих, хто проходить обстеження через безпліддя чи хронічний тазовий біль, частота сягає від 20% до 50%. Найболючіший нюанс в тому, що від початку симптомів до встановлення діагнозу зазвичай минає 4-11 років, а у підлітків ця затримка сягає в середньому 12,1 року проти 7 років у дорослих жінок. Тобто дівчинку, яка з 13-14 років щомісяця складається навпіл від болю, роками запевняють, що це нормально, що у всіх жінок там болить, коли місячні та що треба просто перетерпіти чи випити знеболювальне.

Це не збіг, а системний наслідок того самого культурного механізму, про який я часто пишу: якщо суспільство століттями привчало сприймати менструальний біль як щось, про що соромно й непристойно говорити вголос (тим більше, що головна грішниця взагалі-то жінка і це, мовляв, не просто так), то й медицина, вихована в тому ж культурному повітрі, роками привчена знецінювати цей біль як перебільшення, а не як сигнал хвороби.

Жінка, яка живе роками з болем, здатним укладати її в ліжко раз на місяць, зазвичай чує "потерпи" від оточення та "це у вас просто хворобливі місячні" від лікарів, поки хвороба тихо обростає спайками, іноді доходячи до стану, коли органи малого таза буквально зростаються між собою в суцільний рубцевий конгломерат.

Ми маємо говорити голосніше аби бути почутими, тож якби дядьки в різних країнах не намагалися цю пасту запхати назад в тюбік – назад до жіночого мовчання як спокути за примарні гріхи – вороття немає.

До речі, ілюстрацію до посту я взяла у Лів Стрьомквіст – шведської художниці та письменниці, що створила книжку Заборонений плід, першу книжку яку мої дівчата-підлітки погодилися читати (!) коли опинилися в моєму домі. Бо вона реально класна, дорослим також рекомендую, дізнаєтеся багато нового про жінок, їхнє тіло та й про чоловіків також.