Іноді в голові я сперечаюся зі своїми альтер-его, тож в цьому місці я чую як мене обриває мій голос: але ж в Україні справді не вистачало чоловіків, у нас же війни одна за одною, голодомор, репресії, заробітчанство, тому жіноча конкуренція в нашій культурі це не вигадка патріархату, а сувора арифметика виживання. І це правда, я з нею не сперечаюся, жодне покоління українок за останні сто років не жило в умовах нормального гендерного балансу, і ця травма передалася далі через материнські настанови, прислів'я, кіно, естрадні пісні про те як вона його у неї відбила. Але звертаю увагу: цей аргумент не спростовує тезу про штучність конкуренції, а підтверджує її, бо якщо жіноче суперництво в Україні справді розкручувалося дефіцитом чоловіків через зовнішні катастрофи, то це означає що воно реакція на структурну нестачу ресурсу, а не вроджена риса статі. І найголовніше: дефіцит давно вже не той що сто років тому, а культурний код працює досі, на автопілоті у головах жінок, і це окрема велика розмова до якої я ще обов'язково повернуся. Тепер що з цим робити. Перше і найважливіше: помітити в собі і назвати. Коли наступного разу відчуєш укол неприязні до жінки яка тебе нічим особисто не образила, зупинися і запитай де саме болить. Майже завжди це болить не вона, а нестача чогось у власному житті: визнання, простору, грошей, любові, чого завгодно з обмеженого набору ресурсів за які нас навчили битися. Жінка яка має це у достатній кількості, не відчуває потреби принижувати іншу. Друге: розширювати кількість стільців. Не битися за один, а вимагати десять. Не питати «чи можу я зайняти це місце», а питати «чому місць так мало». Не радіти, що тебе обрали єдиною на жіночу квоту, а вимагати щоб квоту скасували разом з усіма обмеженнями. Третє і найприємніше: будувати реальне сестринство, не плакатне, не лозунгове, а буденне. Рекомендувати подругу на роботу. Робити репост цікавих жінок. Купувати в жінок-підприємиць. Цитувати жінок-експерток. Запрошувати молодшу колегу на каву і ділитися з нею тим що сама вчила роками. Хармофемінізм як світогляд починається саме звідси: з відмови від війни всіх проти всіх на користь спільного впорядкування простору. Бо насправді жінок не вистачає одна одній. Не чоловіків нам бракує і не місць у президіях. Нам бракує спокійної, дорослої, ненадривної солідарності з іншими жінками. Тієї яка не вимагає погоджуватися з усім, але вимагає не нашкодити. Тієї яка дозволяє суперничати з конкретною жінкою у конкретній справі, не переносячи це на цілу стать. Тієї яка визнає що ми всі різні, що ми не зобов'язані дружити, але зобов'язані не бути одна одній ворогами за замовчуванням. І тоді виявиться що жодної природної жіночої конкуренції немає. Є штучна споруда яку нам тисячоліттями будували навколо нас, і яка тримається тільки доти, доки ми самі носимо для неї цеглу.