Я не знаю, чи стежите ви за історією американки Крісти Пайк, яка була засуджена до смертної кари 30 років тому. Всі ці роки провела у в'язниці, і ось нарешті минулого тижня її мали стратити, але щось пішло не так.

Схоже, що їй не змогли потрапити у вену, ввели дві дози смертельного препарату у м'яз, вона не померла. Її відвезли в реанімацію, там відкачали, і тепер незрозуміло, що робити далі.

Дуже багато людей закликають проявити гуманність. Мовляв, вона скоїла злочин у 18 річному віці, до того була нещасною дитиною, яку кілька разів гвалтували, після того відсиділа в очікуванні страти такий довгий термін.

Я прочитала про обставини злочину, про який пишуть значно менше, ніж про теперішню ситуацію.

Ця дівчина разом зі своїми двома спільниками заманили у безлюдне місце однокурсницю Крісти Коллін Слеммер. Багато годин катували Коллін і потім зрештою убили. На тілі жертви було більше трьохсот ножових ран.

Так от, я у цій історії на стороні матері Коллін, яка всі ці роки чекала на страту убивці своєї дочки. Можливо, це неправильно, але я її розумію значно краще, ніж хотілося б.

Деякі злочини не мають прощення. І не мають терміну давності. Якими б не були обставини дитинства злочинця, яким би не було каяття. Я занадто добре уявляю, як це - зіткнутися з абсолютним злом. Перенести таку втрату і таку несправедливість, лишитися із розбитим серцем назавжди через вчинки інших людей, яких і людьми неможливо назвати.

У нас перед очима цілий народ таких нелюдів. Я не думаю, що колись у моєму серці для них знайдеться співчуття чи пробачення.
Якщо колись їхніх очільників судитимуть, я їздитиму на суди, скільки б мені не було років.