Коли ми принесли доньку з пологового, моєю першою думкою було "все ж було так добре, що ми наробили???". Я обожнюю свою дитину, але перехідний період між двома різними життями дався важко.

Отут ти належиш тільки собі, а ось вже - замкнена у найважчому в світі обов'язку 24\7 відповідати за інше життя, а ти дупля не відбиваєш, як і що треба робити. І при цьому, твої найпростіші фізіологічні потреби стають ніби не важливими. На якийсь час - ти просто придаток до дитини, який не може хотіти спати, їсти чи сходити в туалет.

Тому "Дитяча кімната" Сильвії Мольнар мені зайшла у кожній букві, але водночас так сильно тригернула, повернувши в той період (який материнська пам'ять зазвичай мудро викреслює), що може й ну його таке читати.

Я - в'язень, що сам себе ув'язнив. Зрештою, я зробила Кнопочку і хотіла її, а тепер не можу вибратися.

Чорт, як же це точно описує думки в перший час з дитиною!

Це страшно депресивна, але й страшно правдива книжка, яка лишила по собі гнітюче відчуття та двояке ставлення. Добре, що хтось нарешті про це написав, ще й так влучно. Але важко уявити надійніший метод контрацепції, аніж цей роман. Краще читати його тільки тоді, коли вже всіх народила, або точно нікого не плануєш.

Це книжка про перекладачку, яка народжує свою першу дитину. Усі 220 сторінок - це перший тиждень після пологів, і трохи до. З жорстокою точністю авторка описує весь спектр відчуттів, коли вся твоя попередня особистість стискається до однієї функції.

Колись я була перекладачкою, а тепер - молочний бар. Обидві роботи доволі самотні.

Або відчуття відразу після пологів:

Коли рано-вранці її поклали мені на груди, я була схожа на сміття, розкидане вздовж шосе, на річ, яка колись мала цінність. Я була банкою з-під газованої води, шкарпеткою, наполовину викуреною цигаркою, жуйкою, іграшкою без голови або парою ношеної білизни.

І оце відчуття опісля, коли намагаєшся пофіксити все відразу:

Я на човні, і на тому човні йду по канату, на канаті п'ю галон води, а вода тепла, вчорашня, і водночас від мене чекають, що я помию посуд, буду відданою дружиною, цікавитимусь своєю роботою. Ось що відбувається.

Водночас, відчуваєш, що просто твоя присутність поруч з дитиною - це вже наразі робота.

Сам факт мого буття тут - це дія.

А ще тут офігенно передано, наскільки сильно чоловіки не розуміють, що відчувається з жінкою в цей період, навіть якщо щиро стараються робити все правильно.

- Нам треба, щоб ти довше поспала, - каже він так невимушено, ніби це річ, яку можна просто взяти з полиці в магазині.

Чи таке:

- Та не переймайся, - додає він. - Твоє тіло відновиться.

Мене дратує, що всі слова Джона - це цитати, набір реплик, які легко вимовити просто заради того, щоб щось сказати.

А коли він сам веде дитину до лікаря, а у жінки є нагода пару годин пожити і полежати, усі довкола в шоці, що батько прийшов без матері.

- Я хвилювався, що вони подумають, ніби я вкрав дитину, - зізнається Джон з кривуватою усмішкою.

При цьому, тобі соромно зізнаватися, що вже не вивозиш, тому старанно робиш вигляд, ніби більш-менш ок. А поруч живе людина, у якої життя не зламалося аж настільки, бо з нього ніхто не вилазив, він не має швів, і не мусить годувати дитину кожну годину вночі. Він юзає беруші, щоб поспати і не чути дитячі крики, бо завтра відповідальний день на роботі. А у жінки такого варіанту просто не існує.

І наче ніхто не винен та все логічно, але ж ох.

А ще тут є сусід з кисневим концентратором, який доживає свої останні дні та стає єдиним джерелом комунікації зі світом. Він приходить в гості та просто сидить, і навіть це стає для жінки такою подією, яка вносить хоч щось нове у нинішнє життя, що це спілкування стає розрадою.

Чи описував коли-небудь хтось матір, яка тримає дитину годинами? Мій стан - це, либонь, ілюстрація еластичності часу.

Ця книжка обіймає, гладить по голові і каже: "дивись, у всіх таке було". І при цьому, хочеться волати: "та якого ж хєра це настільки важко?". Дуже точно. Дуже тригерно. Все так і є.

#непозбувний_відгук