Статистика telegram channel - @npukr

​​Христос народився! Славімо Його!Зі Святом Різдва Христового, браті і сестри, наші улюблені читачі. Нам важко, нас вбивають, нас катують і намагаються забрати нашу землю. Але ми - українці, ми нащадки тих, хто пережив Голодомор, ГУЛАГ, радянську окупацію. Ми нащадки тих, хто воював з москалями в лісах і молився в підпіллі. Ми ті, хто відстоює Україну з 2014 року зі зброєю в руках і Христом у серці. Сьогодні, коли ми святкуємо народження нашого Спасителя Ісуса Христа, ми мусимо пам'ятати, Чим є Христос для нас. Це - Надія. Тому вітаємо вас від усього серця, закликаємо триматися, вірити і зберігати Надію. Надію на щасливе майбутнє, заради якого ми маємо зберігати нашу християнську ідентичність та українськість. Ми кожного з Вас обіймаємо і бажаємо миру над головою і в серці. Ми дякуємо усім нашим воїнам, нашим побратимам, що відстоюють незалежність і цілісність, дякуємо усім нашим людям, що працюють задля Перемоги Світла над темрявою. Обіймаємо кожного українця і молимось за тих, хто зараз перебуває на окупованих територіях і в полоні. Згадуємо наших полеглих Героїв і мріємо про те, аби їхні душі зараз були разом з Господом. Зі Святом Народження нашого Спасителя! З Різдвом Христовим, друзі! Ми обов'язково переможемо! Нехай важкі обставини не послаблюють нашої віри. Ми знаємо, що кожен, хто покладає надію на Бога, не буде посоромлений.CHURCHERCHURCHER 2.0 - резерв

Хосе Антоніо та Леон Дегрелль були, без перебільшення, спорідненими душами. Неможливо зрозуміти особистість Дегрелля, не підкресливши його поетичну натуру. Понад усе він був поетом. Навіть політика для нього була великим поетичним твором, який він намагався створити “не голосними й приголосними, а плоттю, серцем, скорботами й надіями народу”. Він говорив, писав і мислив, як справжній поет. І Дегрелль, і Хосе Антоніо були пройняті первісною й незаперечною поезією. Вони були бардами політики й поетами Християнства, які підіймали стяг і тримали його високо, захищаючи з радістю й поетичністю, бо були переконані, що народ із покликанням може бути захоплений лише мінстрелями. “Перед обличчям поезії, що руйнує”, вони обидва протиставили “поезію обітниць” — сильним голосом і військовою впевненістю, з маршальською поставою, воїнським духом і душею монашого стоїцизму.— «Леон Дегрель у вигнанні» — післявоєнна біографія, написана близьким соратником і другом Л. Дегреля — Хосе Луїсом Хересом Ріеско.На фото Леон Дегрель відвідує могилу Хосе Антоніо.

Іноді ми припускались величезних помилок. Але що насправді є помилкою в політиці? І коли я озираюсь назад, у мене лишається лише одне почуття — глибокий жаль. Жаль, що ми не досягли успіху, що не змогли створити цю європейську цивілізацію, яка стала б володаркою всесвіту на всі часи, яка поставила б білу расу на перше місце, з її величною перевагою духу.І коли ми бачимо, що стоїть по інший бік, що принесли 30 років перемоги наших супротивників — ця анархія у світі, це падіння білого світу, ця загальна зневіра по всесвіту; коли ми бачимо в наших власних країнах моральний розклад, занепад батьківщини, руйнування сім’ї, падіння суспільного ладу; коли ми бачимо жадобу до матеріального, яка замінила полум’я ідеалу, що колись надихало нас — тоді, справді, між цим усім і нашою боротьбою — ми обрали правильний бік.Жалюгідна, втомлена Європа сьогодні, цей збіднілий Спільний ринок, не здатна дарувати людям щастя. Споживацьке суспільство отруює людство, а не підносить його.Ми ж мріяли про щось величне. І єдине, чого ми прагнемо — щоб цей дух відродився. І я, з усією своєю силою, до останнього подиху, буду боротися за це. Щоб наша боротьба й наше мучеництво стали одного дня воскресінням.—Леон Дегрель.

В одному з місць «Суми теології» Тома Аквінський пише: «… для спасіння людини їй було необхідно знати щось таке, що дається їй через божественне Обʼявлення і що перевищує людський розум. До того ж людина обовʼязково має бути навчена через Боже Обʼявлення навіть того, що можна дослідити за допомогою людського розуму. Адже раціонально досліджена істина про Бога стала би надбанням лише небагатьох, через тривалий час і з домішкою багатьох помилок».Окрім власне теологічних речей в наведеному фрагменті стверджуються дві дуже важливі обставини. По-перше, що людський розум хоч і має особливу гідність, все ж є дуже обмеженим. По-друге, що люди нерівні у своїх інтелектуальних здібностях (пізнати частину істин про Бога раціональним шляхом здатне лиш незначне число осіб).Висловлене Аквінатом - і обмежені можливості людського розуму, і нерівність людей - було досить очевидним для традиційного суспільства. В епоху Просвітництва, коли були закладені основи лібералізму, ситуація радикально змінюється. Виникають віра у всемогутність людського розуму та гасло рівності усіх людей. Попри останній момент, серед носіїв Просвітництва вистачало тих, хто дивився на «чернь» із особливою відразою. Ба більше, якраз Просвітництву ми «завдячуємо» виникненню ідеології в сенсі квазірелігії, за допомогою якої можна маніпулювати масами:Так, люди рівні, а розум всемогутній, але нумо керувати суспільством немов бездумною отарою.—Ігор Загребельний, «Європейські хроніки».

«Фашизм» спалахнув у Європі як вогонь серед руїн — стихійно, невідворотно, у тисячах облич, але з єдиною душею: душею нездоланного прагнення до великого очищення. Це було не ідеологією — це було покликом крові, останнім криком надії цілого континенту, що задихався в болоті ліберальної анархії, буржуазної гнилизни та духовного виродження. Це було оновлення — як грім серед ясного неба. Оновлення Держави: не парламентської клоунади з її продажними демагогами, а Держави меча і духу — сильної, мов камінь; владної, мов закон; осяяної вогнем нової історії, яка збирає довкола себе людей чину, а не торгашів і бюрократів. Це було оновлення Суспільства: визволення від спаралізованої, зажерливої, самозамилуваної буржуазії — цієї касти вельмож з м’якими руками й затверділими серцями, яка душила народ духом страху, жиром ситості й винними парами байдужості. Це була революція — справжня, полум’яна соціальна революція! Не гаслами і петиціями, а справами: революція, що знищувала принизливий патерналізм і лицемірну «благодійність», якою ситі пани годували голодних рабів з рук, ніби собак. Ми казали: досить! Народ — це не статистика. Це — жива плоть, вогонь нації, її фундамент, її останній бастіон.Між 1930 і 1940 роками не було жодної європейської землі, яка б не почула цього грому. Це був поклик долі. Це була епоха, що хотіла жити — або вмерти велично.—Леон Дегрель.

Лібералізм — це заперечення панування Бога над усіма речами. Він починається з гасла: “Свобода!” — свобода совісті, свобода думки, свобода друку, свобода релігії. Але свобода, відокремлена від істини, є помилкою. Бо свобода не має іншої мети, крім служіння істині і добру. Якщо свобода відривається від істини, вона стає свободою гріха. Лібералізм вчить, що кожен має право обирати свою релігію. Це хибно! Ніхто не має права обирати помилку. Маємо обов’язок обирати істину. Бог дав людям розум для того, щоб вони пізнали істину, а не для того, щоб тонули в хибі. Лібералізм ставить волю людини вище волі Бога. Він проголошує автономію людини, автономію розуму. Це була перша брехня сатани в раю: “Ви будете, як боги.” Лібералізм — це сатанізм в політичній і суспільній формі. Церква завжди вчила, що тільки істина має права, а помилка не має жодних прав. Помилка має бути терпима з огляду на загальне добро, але вона не має права на існування як таке. Пам’ятайте, дорогі семінаристи: не може бути примирення між лібералізмом і католицизмом. Вибір стоїть між Христом і сатаною, між порядком і хаосом, між спасінням і вічною загибеллю.—Митрополит Марсель Лефевр, лекція для семінаристів, 1975 рік.

У фашистському образі життя людина, усвідомивши нарешті свою відповідальність перед ближніми, перетворить уявлення про братство всіх людей на факт, бачення нерозривного зв'язку, яке робить їх долі єдиною взаємопов'язаною метою, в реальність. У фашистському образі життя немає місця соціальній системі, яка дає кільком привілейованим особам право розпоряджатися життями ста мільйонів або більше своїх побратимів; бо соціальна система, яка приховує за кричущими атрибутами зовнішні демократичні політичні форми найогиднішу форму економічного рабства, яку коли-небудь зазнавали маси, і яка, засуджуючи, таким чином, політичну тиранію, намагається нав'язати народу найгіршу тиранію з усіх: позбавити його права на самовираження, права на працю, права на хліб. У фашистському образі життя немає місця тому типу культури, який є лише інтелектуальною суперечкою еліти: справжня культура для фашизму-це спонтанний розквіт духу всередині, коли весь народ збуджується життєдайним закликом до вищого життя, до життя обов'язку, самопожертви і героїзму. У фашистському образі життя немає місця тому типу цивілізації, який підірвав основи всього людського прогресу-тому, що вимагало вічності, щоб вивести з хаосу жорстокості і дикості і залишиться вищим досягненням людини, а саме тим інститутом, який називають Церквою, сім'єю і державою. У фашистському образі життя немає релігії поза Церквою, немає любові поза сім'єю, немає свободи поза державою. Реалізація такого образу життя вимагає, щоб людина знову стала віруючою в реальність невидимого, вимагає, щоб вона знову прийняла смиренне ставлення до нерозгаданих таємниць життя і смерті, народження і творіння, вимагає, щоб вона знову відчула силу великих сил духу.—Маріо Пальмієрі.

Фалангістський рух не просто політичний рух, це рух духовний. Ми несемо факел, що осяює шлях нової Іспанії, де буде відроджена велич нашого народу. Наша мета–створити нову державу, де честь і справедливість стоятимуть вище за особисті амбіції, де кожна наша людина буде воїном, готовим пожертвувати всім заради Батьківщини. Ми віримо в силу духу, в міць волі, у велич нашої національної спадщини. Ми–не просто партія, ми–душа нації, ми–її відродження. В сучасному світі, де панують лицемірний індивідуалізм і гнилий матеріалізм, де люди забули про свої обов'язки перед рідною країною і ближнім, ми як третій шлях стоїмо на мою думку як фортеця проти цих руйнівних тенденцій. Ми прагнемо відродити ідеали героїзму, самопожертви, служіння і всі інші чесноти які оспівувалися в нашому краю. Майбутнє нашої країни залежить від здатності кожної нашої людини відмовитися від егоїстичних інтересів і присвятити себе великій національній справі, це справа кожного з наш а не лише одного Вождя чи невеликої групи людей. Наша боротьба–це не просто політична боротьба як це усвідомлюють наші вороги(тай водночас і вороги Іспанії), це боротьба за душу нашого всього іспанського народу. Ми несемо вогонь, що очищає і відроджує, ми-світло, що веде крізь темряву!—Хосе Антоніо Прімо Де Рівера.

Далеко небезпечніша метода «лукавих»–«приспати» націю, застрикнути їй чужу «релігію», чужу містику, змусити забути свою, а тоді безкарно підпалити хату сплячого сусіди, і в вогні війни–безборонного духово скувати й підпорядкувати своїй владі. Тоді одверто проголоситься гасло національної вищості того чи іншого «вибраного народу» над нами, як «рабами». Вже пропагують Рильський і Шерех, що ми нація «малих людей», плебеїв, а володарів і героїв мати сміють тільки «вибрані нації»… Не треба вірити «старшобратним» спокусам, коли, в ім’я своїх, «всесвітянських» ідей, оголошують нашу Правду як «вузький націоналізм», «реакцію». Не треба теж думати, що падаючи до ніг перед чужим Кораном і чужими Магометами, як роблять «реальні політики», що тим можна щось осягнути. Нічого не осягнуть ні наші жерці-плебеї, які, як Тичина, Рильський, кадять перед суздальськими болванами. Ні ті, що славлять чужу «сучасну Україну» і культ «малої людини», людини плебея у нас, зневажаючи культ героя. Ні ті, що, як Скрипник, Ю. Коцюбинський чи Костельник, товпилися в передпокоях чужих тиранів в надії на отримання «пів дулі» з їх ласки. Ні ті, що як гарматне м’ясо, «не за Україну, а за її ката» проливають свою добру кров… Нічого вони не осягнуть, ні для України, ані навіть для себе. «Чи ж кат, помилує когось?!» Гонитимуть і їх, поки хоч десять відсотків українського духа в них залишиться. Не довірятиме і їм Москва, як галілеям Юдея.—Дмитро Донцов.

Українська народна маса, розгойдана, здурніла від революційного чаду та демагогії, впала жертвою пекельної провокації. Її обмануто, згвалтовано, як оту легковірну, чулу жінку, що не вміє за уважливим, улесливим, ніжним шепотінням розпізнати дійсних, хижацьких намірів насильника. Московський комунізм приніс на своїх вивісках гасла рівності, свободи, щастя, а на багнетах–розбещене насильство, кров і смерть. Він декларував культ миру–а встановив культ «стінки»–і ЧеКа. Обіцяв земний рай–а дав мертву, вишкірену маску голоду. Виголошував свободу, натомість повів окуповану націю на Голгофу страждань, щоб розп'ясти її Дух, затруїти її мораль, звичаї, життєвий уклад, родину. Ціле єство Української Нації здушив брудний, скривавлений, вонючий лапоть Москви. Але... Свідомість своїх прав і почуття ненависті до окупантів закріплюється все більше і глибше в широких сферах української суспільності. Це є вислід тяжкого процесу загальної переоцінки цінностей, до якої спричинився сам окупаційний режим. Вплив наркозу зникає, виринає стихійна туга за волею, за життям. Сучасні вияви московського терору є одною з чергових спроб здушити потенцію поневоленої нації, скаструвати її визвольну снагу. Окупанти знають, яку роль в майбутніх визвольно–революційних процесах відіграватимуть ті рештки українського інтелектуального резерву, що уціліли від терору Чека. Їхнім завданням є знищити їх, та позбавити, врешті, окуповану націю її провідних елементів. У наслідках–заарештовується низка славних, загальновідомих національно-культурних діячів, яким одразу закидається «сім гріхів світу»: – і «контр–революцію», і «петлюрівщину», і «бандитизм», і «смичку з фашизмом». Окупація довершує черговий акт своєї вакханалії.—Микола Сціборський.