З висоти нашого часу ми можемо звинувачувати Леоніда Кравчука та інших тогочасних українських політиків у невпевненості щодо євроатлантичної інтеграції. Якбитологи люблять стверджувати, що якби Україна була у НАТО, то не було б ніякої війни з Росією! Однак, коли ми говоримо про зовнішню політику України початку 90х, то маємо розуміти, у якому контексті вона творилась. Лише учора розпався Радянський Союз – величезна воєнна машина, яка загрожувала половині світу як конвенційною, так і ядерною зброєю! Коли Українська РСР приймала Декларацію про державний суверенітет у 1990 році, будучи тоді третьою країною у світі за ядерним потенціалом, то чітко прописала у документі намір бути «постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках». Крім того, НАТО у серцях переважної більшості тогочасних українців традиційно асоціювався з поняттям «ворог». А хто тоді ті, хто тягнуть Україну в обійми учорашнього ворога? Таке ставлення і визначило обережність у відносинах України з Північноатлантичним альянсом. Однак, не лише з ним – Україна не долучилась і до ОДКБ – військово-політичного блоку під егідою Росії.Там же, у Декларації про державний суверенітет, було зазначено і про намір України стати без'ядерною державою. Чорнобильська катастрофа так налякала українців, що під час позачергової сесії Верховної Ради буремного серпня 1991 року опозиція погоджувалась на передачу ядерної зброї Росії у обмін на визнання незалежности Сполученими Штатами. Здихатись ядерної зброї, яку Україна не контролювала, в обмін на зовнішньополітичні преференції - на початку 90х це здавалось цілком вигідною угодою.