інста мені нагадала, що рік назад я стояла на сцені дизаріума — найбільшого дизайн фестивалю України.

я вам не розповідала, та саме в той момент я зрозуміла, що все, що я хотіла і могла зробити у дизайні, я зробила.

і це відчуття до всирачки лякає, здавалось би ти маєш похвалити себе, бо скільки всього було зроблено, ти на сцені, куди принесла нетипову для такого івенту екзистенційну тему, та всередині знову той знайомий тобі вже страх під назвою “а що далі” яка версія мене буде через рік?

з одного боку, я розуміла, що попереду вихід за рамки,
а з іншого я все ж продовжувала носити всюди дизайн за собою, ховалась у ньому як у прихистку.

влітку я наважилась змінити це остаточно: сміливо заявила видавництву, що моя книжка буде для всіх product people, мої виступи почали були про те, як розповідати про себе історії, linkedin та щось більше.

а ще я запустила у серпні менторські програми, отак от по тихому просто на сайті, без постів/заяв/промо, я все збиралась про це розказати, як і про мастермайнд, який я проводила у групі неймовірних дівчат, та я розуміла, що кожна розповідь — це промоушен, а моїх вільних слотів у календарі ці пару місяців cтало нуль.

це я до того, що за кожним “я вже знаю, що так як зараз не працює, а шо зробить, щоб працювало” є рік потому,
де ти вже дивишся на цю сцену і думаєш, як же ясно тепер розумієш, куди ідеш.