Статистика telegram channel - @nevpokiy

поповнення в сімʼї книг! Пані Боварі – на клуб (сподіваюсь дійду) @pikodiribibi «Невже таке мізерне життя триватиме завжди? Невже немає з нього виходу? Вона ж була нічим не гірша за тих, чиє життя було щасливим. У Вобʼєссарі вона бачила герцогинь, у яких були гірші фігури й простіші манери, й вона скаженіла від Божої несправедливості. Притулялася чолом до стін і плакала, заздрячи їхньому бурхливому існуванню, нічним маскарадам і невідомим їй нестримним утіхам, які, певно, дарують справжній екстаз» Садівник і смерть – на випадок якщо своєї депресії мені буде мало!«Я взяв подушку й ковдру і ліг біля нього. Він важко повернувся до мене, набік. Я допоміг йому вмоститися, тіло його вже зовсім не слухалося, навіть найменший порух у ліжку посилював біль. Того вечора ми позичили доволі великий апарат штучного дихання. Я спробував вставити трубочки йому у ніздрі, щоб йому було легше дихати» Фуга – ну ви поняли + переклад Жадана + неймовірно красиве оформлення З УСІМА ДУМКАМИ вийшов я поза світ: там була ти, ти, моя тиха, ти, моя відкрита, і — ти нас зустріла.Хтоговорить, що нам все померло, що нам зламалося око?Все прокинулось, все підвелось.Велико припливло сюди сонце, світло стояли вони душа супроти душі, ясно,владно промовчували вонинаперед свої дороги.Легкорозкрились твої коліна, тихо повів здійнявся в повітрі, і те, що хмарилось, хіба не було, хіба не було подобою і не відійшло від нас, хіба не було добрим таким, як імʼя?

Джон Стейнбек, Гвін Конгер та На схід від Едему Готуючись до клубу по книзі Стейнбека «На схід від Едему», я трохи пошукала інформації про книгу та автора. Крім неочікуваних та туманних відомостей про роботу на ЦРУ та відношення автора до комунізму, про що писала Кріс, я знайшла статті про його три його шлюби. Найцікавішою була історія його другого шлюбу. З Гвін Конгер (Gwyn Conger) Стейнбек познайомився і почав стосунки будучи ще в шлюбі з першою дружиною. На той момент їй було 22 роки, а Джону 37. Вона народила йому двох синів. У шлюбі Гвін та Джон зраджували одне-одному. У 1948 році вона пішла від Стейнбека, це рішення було одностороннім, бо Стейнбек розлучатись не хотів. Саме свою другу дружину він вписав в образ Кейт у книзі «На схід від Едему», вважаючи її жорстокою та безсердечною. У 2018 році вийшла книга «Моє життя з Джоном Стейнбеком» від Гвін Конгер, де вона описує його як садистичного чоловіка та бабія. Що цікаво, їх сини і справді описували матір як жорстоку жінку, яка легко втрачала контроль над собою. Але і Стейнбека вони не описувала як хорошого батька. Така от історія. Відгук на книгу буде!

показую, що ще нового зʼявилось на поличках:Країна снігу – в лютому буде клуб у Аліси«Коли дощ, по мене приходить донька. Увечері я обслуговую людей тільки в селі, а на пагорб не піднімаюся. Готельні покоївки кепкують: мовляв, чоловік мене не пускає» Тисяча журавлів« Та ж сама біла довга шия, що не пасувала до округлих плечей, та ж, як на її вік, надто молода постать. Колись і рот, і ніс здавалися Кікуджі малими порівняно з очима. А тепер, уважно придивившись, він помітив, що ніс гарний, правильної форми, а губи іноді, коли пані Оота говорила, ледь-ледь випиналися вперед» Мадонна в хутряному манто «У тому, як вона сварила свою сестру Нуртен, яка намагалася довести зухвалість у поводженні з батьком до рівня хамства, подекуди вчувався справжній гнів; інколи вона виходила, грюкнувши дверима, коли за столом або в кімнаті говорили про Раїфа-ефенді надто вже зневажливо. Але ці випадки були не більше ніж спробами прихованої в ній людяності вирватись назовні за ковтком свіжого повітря, а фальшивий характер, сформований багаторічними кропіткими зусиллями оточення, настільки зміцнів, що не лишав можливості її справжній натурі збунтуватися» щось читали/плануєте з цього?

Художниця тіла Дон Делілло«Я Лорен. Але все менше й менше»Проживати втрату – це теж своєрідне мистецтво. Підхід до горювання є індивідуальним у кожної людини, а отже і творчим. Навколо смерті є безліч ритуалів, які часом нагадують перформанс, особливо коли ритуал цей з чужої культури. В своїй книзі Делілло викручує мистецькість горювання на максимум. Головна героїня, Лорен, створює перформанси за допомогою свого тіла. Вона уважно слідкує за трансформаціями та відчуттями в тілі, вчиться видозмінювати його та використовувати. Її чоловік скоює самогубство і вона шукає спосіб пережити це. Я би сказала, що спосіб, який вона знаходить спочатку – то інкорпорація. Втратити, не втрачаючи. Лорен змушує частини свого тіла та психіку відтворювати іншу людину. Це не акторство, актор грає і вкладає себе в цю гру. А тут мова йде про те щоб інша людина була присутня, використовуючи тебе як матеріал. Прийнамні таке моє прочитання. А далі, через публічний перформанс, відбувається екстерналізація. Нарешті втрата і справді відбувається.«Ліжко було порожнє. Вона від початку знала, що воно порожнє, але повністю це усвідомила тільки зараз. Вона дивилася на постіль і ковдру, зімʼяту лише з її боку ліжка, єдиного боку, який використовується»Всередині книги багато мови йде про час, про поєднання простору та часу та про відчуття часу. Коли стається втрата без втрати, то час зупиняється. Простір вже є без людини, яка померла. Але в зупиненому часі людина ще є. Простір та час більше не проживаються синхронно. Тільки коли людина погоджуються на те, щоб час знову відновив свій рух, цілісність може відновитись. «Вона зайшла в кімнату й підійшла до вікна. Відчинила його. Рвучко відчинила вікно. Вона не розуміла, чому так робить. А тоді зрозуміла. Вона хотіла відчути морський запах на обличчі та плин часу у своєму тілі, які розкажуть їй, хто вона така»Відгук вийшов дуже абстрактним. Але яка книга, такий і відгук! Читайте! ps Вся книга була прочитана на висоті 12000 метрів над землею#відгук@nevpokiy

Затруєна чашаРоберт Джексон Беннеттмоя оцінка:5/5✨ Ці милі квіти у світі Затруєної чаші могли би вбити вас))) В цій книзі прекрасно все! Світобудова – неймовірна, рослини тут видозмінені, і мають свої приколи, тепер їм набагато легше вбивати людей. А ще люди тут теж видозмінені, наприклад наш головний герой – карбувальник. Він здатний запамʼятати все до дрібниці, якщо трохи нюхне.. щось сильно пахуче. Ну і мається ще свій Левіафан, точніше багато Левіафанів, які кожен вогкий сезон намагаються вторгнутись в імперію. Мені в коментарях вже підказали що в другій книзі про світ буде більше і я дуже чекаю! Персонажі – ну не те щоб сильно оригінальні, але одна з головних героїв, Ана – обожнюю читати. І має мєрзкий характер, хто вже впізнав себе?) А ще вона неймовірно розумна, і її розум майже всесильний. В часи, коли в житті так багато безсилля, читати про таку героїню дуже приємно! А ще є мій улюблений архетип – бувалий воїн, цинічно розчарований в Імперії, який на службі добра. Сюжет – смачненький детектив. Спочатку здається що це розслідування одного, дуже незвичайного вбивства, але швидко це перетворюється в розслідування змови. Ми підозрюємо всіх, кількість жертв збільшується. Ух, я таке обожнюю! Ну і кінцівка відповідна, не розчаровує. Вже чекаю на другу книгу циклу. Раджу!(в першому коментарі – відеокліп, де ніби відтворено частину книги) #відгук@nevpokiy

Художник хиткого світу Кадзуо Ішіґуро моя оцінка: 5/5✨Це ж справжнісіньке боягузтво - відмовлятися визнати свої помилки. А коли ці помилки вони чинили від імені всієї країни, то це найжалюгідніше боягузтво. Кадзуо Ішіґуро – це ще той троль ©Ганна УлюраПишу відгук вже після книжкового клубу, який перевернув моє бачення книги, як там кажуть, на 360 градусів😄От перед вами є книга, де головним героєм та оповідачем є художник Оно. В часи Другої світової війни Оно був пропагандиським художником і вірив в ідею. І от за 10 з лишнім років він починає думати над своїм минулим, більшою мірою через те, що має видати свою молодшу доньку заміж, а для того сімʼя нареченого буде перевіряти минуле сімʼї Оно. Напозір все просто. Оно розкаюється, молоде покоління приймають американську окупацію з розпростертими обіймами, онук грається в рецнджерів. Але головне питання, чи можемо ми вірити в памʼять та розповідь Оно? І вже десь за 30-40 сторінок ми починаємо бачити невідповідності між тим, що говорить головний герой та тим, що говорять інші персонажі. В що вірити – обираємо ми! І от якраз за дві сторони цієї книги я її полюбила. Через ненадійного оповідача та наскрізну тему творчості. Ми так і не зрозуміємо чи справді Оно був таким великим художником, як себе описував, адже чомусь вдома у нього немає жодної його картини. Ще частина картин мала сумнівну мистецьку цінність, адже були створені у якості заклику до війни. А проте він виграв шановані художні премії. Чим для нього було мистецтво? Що я точно можу знати про головного героя, так те що змістом його життя було відчуття власної важливості та грандіозності. І про це він нам також бреше (а може і собі). Він каже що не розуміє, чому люди його так шанують, адже він просто художник. Але разом із тим, коли йому донька так і каже прямо, то він дуже гнівається. Кожні кілька сторінок Оно розповідає про те як його шанують (або він так це бачить), який він впливовий. І це, насправді, єдине що для нього важить, і жаліє він тільки про те, що ця впливовість не була більша. Оно навіть готовий відчувати провину за участь у воєнній машині, тільки б це означало що він справді був такий грандіозний, що через нього ця війна і сталась. Але маскує це під розкаяння. У той же час, і це підсвітили на клубі, він єдиний в книзі, хто памʼятає. Молодше покоління намагається забути. Зробити вигляд що їх участі у війні ніколи не було. Що у всьому винне старше покоління, а вони завжди мали інші погляди. Такий собі захист від відчуття поразки, але ніяк не рефлексія. Ще одне питання, яке підіймалось на клубі, це чи всі персонажі реальні, чи деякі всього лиш проекція та галюцинації оповідача. Дивно, але я про це від початку не думала, але потім як побачила. Це був вау ефект. І настільки доповнювало картину. Ну і наостанок про назву книги. Вона дуже поетична, а пояснення назви ще поетичніше:Але, попри це, Ґісабуро все одно дуже цінував такі ночі. Усе найкраще в житті, любив повторювати він, зароджується вночі і зникає з першими променями світанку. Розумієш, Оно, той світ, який люди називають хитким, Ґісабуро вмів цінувати, як ніхто. Наш світ є дуже хитким. Те що сьогодні правильно, завтра вже може бути осудним. Те що зараз видається стабільним, може перетворитись в нетривке. Оно змінював свої судження, в залежності від часу. А можливо і зовсім не мав суджень, бо так легше жити в цьому хиткому світі. Тоді сьогодні можна оспівувати війну, а завтра сказати «ну, помилився». От і виходить така людина, яка легко вчинить зло, яка ні до чого не привʼязана, та і задоволення отримати не може. Дуже раджу!#відгук@nevpokiy

Заберіть цю книгу від мене, будь ласка! (я зараз серйозно, хто перший напише коментар – тому і поїде посилка) А зараз мій невеличкий #відгук@nevpokiyЗдавалось би, тут є все для того, щоб ця книга мені сподобалась: цікавий потойбічний світ, добре прописані персонажі, детективна лінія, екскурс в історію країни, про яку я нічого не знала, намагання розібратись із злом. Що ж могло піти не так? Якби я читала цю книгу до повномасштабного вторгнення, то я була б у захваті, певне. Але зараз ідея відмовитись від насилля, бо воно тільки провокує насилля, і здатись – мені це виглядає максимально незрозуміло. Що пропонує нам автор натомість? Нічого! Якщо хтось зрозумів бачення рішення проблеми – напишіть, будь ласка. Бо все що я побачила – це «треба просто відмовитись від насилля і все буде добре». Ну не працює воно так, як ми вже переконались. І от, замість того, щоб розписувати які думки я маю від різних стосунків в книзі, від будови потойбіччя із всім цим засиллям демонів і духів, від змалювання подій на Шрі-Ланці та їх документування головним героєм – я сиджу в нерозумінні для чого це взагалі було написано..Запрошую в коментарі для дискусії!

Мемуари вбивці Кім Йонхамоя оцінка:4/5✨І все ж читати про власні вчинки, думки, слова і не пригадувати нічого - дивно. Ніби перечитуєш роман, який гортав у молоді роки: знайомі місця, знайомі герої, та відчувається, ніби читаєш його вперше, дивуєшся сюжетним епізодам, які стерлися з памʼяті. Серійний вбивця кинув свою улюблену справу і через 15 років захворів на Альцгеймера – так би міг звучати заголовок на першій шпальті, яку головний герой забув би хвилин за пʼять після прочитання. Бо це книга про людину, памʼять якої їй вже не служить, що зрівнює всіх. Яким би могутнім не чувся вбивця, скільки б влади не знав над іншими, він це забуде. І обмочить штани, і не тільки обмочить. З однієї сторони мені тут було сильно шкода, що він не здатний побачити яким став залежним та неповносправним, з іншого боку це милосердя хвороби Альцгеймера – доволі швидко людина перестає переживати що хворіє, і в основному страждають тільки оточуючі. Якщо хочете побути в світі деменції – то просто погляньте на лідерів деяких держав, можете прочитати цю книгу, тут доволі реалістично все зображено. Якщо розглядати Мемуари вбивці з точки зору реалістичного зображення психопатії, то є один нюанс. Я не знайшла жодної інформації про серійних вбивць які самі вирішували припинити вбивства. Але ставлення до інших, ставлення до себе, можливість щось відчувати описані правдоподібно. Єдине, тут описаний не манійний серійний вбивця, яких є більшість. Бо інтелектуальні здібності доволі високі. Взагалі, рекомендую!#відгук

СнігДжон Бенвіллмоя оцінка:5/5✨Якщо хочеться детектива з великою інтригою, крутими поворотами і солідною напругою — то це не воно. Це книга з красивими описами, вишуканими діалогами, затаєним жахом і всюдисущим снігом. Вона повільно розгортається, нікуди не спішить. Події відбуваються в Ірландії, приблизно в пʼятидесятих роках, як я зрозуміла. Вбивають католицького священника, який гостює у знаної сімʼї, ще й геніталії відрізають. У будинку, де це сталось ніхто нічого не чув, та й взагалі панує сновидна атмосфера. Детектив береться до роботи, паралельно роздумуючи що за люди живуть у цьому будинку і які почуття до них він має. Спойлер про те що мене зачепило найбільше, насправді доволі очевидний навіть із опису книги: там є розділ від педофіла і це ну дуже страшний розділ. І бонусом, мій улюблений діалог, з останньої сторінки, тому частина буде під спойлером:- Можете розповісти, як спиться вночі людині, що, до прикладу, вихопила ніж у Фонзі, підбігла до священника зі спини і встромила лезо йому в шию, щоби він скотився сходами до бібліотеки, впав там на підлогу й помер, стікаючи кровʼю. Чи могли б ви спати,Летті - Лоро, - якби так убили людину, хай там як воназаслуговувала на смерть?У неї розширилися очі, й вона трохи від ньоговідхилилася, досі всміхаючись.- Звідки мені знати? - безтурботно спитала вона, підсміюючись. - Памʼятаєте, я тоді дуже міцно спала.Та й досі так само. Якщо любите такі неспішні детективи – то дуже раджу! #відгук@nevpokiy

Глибокий сон Реймонд Чендлер моя оцінка:5/5✨Тут не буде традиційного відгуку. Просто скажу, що це ідеальний детективний роман. Нуарний, димний, дощовий та джазовий. Атмосферний. Більше розуміння чи вам то треба дадуть цитати: Я думав про те, щоб піти на обід, і про те, що життя досить одноманітне, і що, ймовірно, воно залишиться таким же одноманітним, якщо я трохи випʼю, і що трохи випити наодинці в цей час доби все одно не сильно мене розважить. Під туманом, що тоншав, прибій звивався і пінився, майже беззвучно, як думка, що намагається сформуватися на краю свідомості. Кров почала в мені рухатися, як потенційний орендар, що оглядає житло. На коротку мить здалося, що її обличчя розлетілося на шматки, щоб стати просто набором рис без форми чи самовладання. Її рот мав вигляд прелюдії до вереску. Але тільки на мить. Ще додам під спойлер мої думки щодо діагнозу однієї з героїнь:я не думаю що у Кармен епілепсія, як нам дали знати в кінці, я думаю що то істеричний напад, який імітує епілепсію. Кармен в цілому має істеричний (гістріонний) розлад, тож і напад може імітувати. Перевірити це можливо тільки за допомогою електроенцефалограми під час нападу.Ще вирішила показати вам різні обкладинки до книги. Мені дуже подобається німецька😍Раджу!#відгук@nevpokiy