По-перше, лазівка для включення природоохоронних територій до зон прискореного розвитку ВДЕ. Пропонувалося дозволити включати до таких зон території, що зазнали антропогенного впливу, незалежно від наявності природоохоронного статусу.

Але, як влучно сказав один колега, навіть гора Говерла, яка входить до складу одного національного природного парку та одного заповідника, зазнала антропогенного впливу. В Україні майже все, крім пралісів і найбільш глухих боліт, тією чи іншою мірою зазнало такого впливу.

По-друге, з’явилася пропозиція запровадити якийсь квазіскринінг у межах процедури оцінки впливу на довкілля для проєктів у зонах прискореного розвитку.

Було видно, що автори цих поправок не мали практичного досвіду роботи з процедурою ОВД, а їхнє розуміння було суто теоретичним.

Запропонований механізм створював корупційні ризики, руйнував наявну систему застосування природоохоронного законодавства і давав можливість за належного політичного тиску будувати без ОВД те, що було потрібно конкретному бізнесу.

Але найцікавіше, що цей механізм ще й тупо не працював би.

Не були запропоновані необхідні зміни до профільного закону про ОВД, неправильно використовувалися терміни та не враховувалися реальні умови проходження процедури ОВД.

У результаті виникла б правова невизначеність: було б просто незрозуміло, хто, що і як має робити. А як наслідок — судові спори, кримінальні провадження та ще більші проблеми для самого бізнесу.

При цьому це зовсім не той випадок, коли неможливо було знайти компроміс.

Я більш ніж упевнений: якби заздалегідь відбулося реальне обговорення із залученням усіх стейкхолдерів, можна було б напрацювати варіант, який відповідав би вимогам європейських директив, не послаблював природоохоронних норм і не створював ризиків для дикої природи, а водночас створював реальний механізм спрощеного будівництва ВДЕ у правильно визначених зонах прискореного розвитку.

У нинішній редакції головні загрози для дикої природи прибрали. І це добре.

Але те, що сьогодні приймуть, навряд чи буде особливо цікавим для бізнесу. Спрощення процедур не настільки значне, щоб заради нього докладати великих зусиль.

Хіба що карта таких зон стане орієнтиром, куди можна заходити з проєктами без значної критики з боку природоохоронних організацій.

У результаті всі витратили купу часу й нервів, природоохоронні організації були змушені боротися проти небезпечних поправок, а бізнес так і не отримав справді дієвого механізму прискорення.

Чому Міністерство енергетики та причетні до розроблення законопроєкту представники профільного комітету не організували нормальне обговорення заздалегідь — для мене велика загадка.

Сподіваюся, що принаймні під час розроблення постанови Кабінету Міністрів, яка визначатиме порядок картування зон прискореного розвитку ВДЕ, підхід буде адекватнішим і передбачатиме реальне залучення стейкхолдерів.

Бо інакше ми знову отримаємо картування на основі OpenStreetMap без використання кадастрів — красиве на папері, але малопридатне для реалізації реальних проєктів.