Національні Інтереси

ШІ на війні: від ефективного помічника до «божевільного» з ядерною кнопкоюУ військовій операції США та Ізраїлю проти Ірану важливу роль відіграють системи штучного інтелекту Maven Smart System та Claude AI, які використовуються для координації ударів по цілях. За повідомленнями західних медіа, застосування таких технологій дозволило операторам зосередитися на глибокому аналізі інформації, замість витрачати час на рутинну перевірку даних. Лише протягом перших 24 годин масштабної атаки по Ірану було уражено понад тисячу об’єктів, причому сотні з них штучний інтелект самостійно визначив, встановив їхнє точне місце розташування та розставив за пріоритетністю.Водночас, як пише французьке видання Le Parisien, на початковому етапі операція для США та Ізраїлю складалася досить успішно. Проте подальший розвиток подій залишається непередбачуваним, адже штучний інтелект інколи ухвалює рішення, логіка яких зрозуміла лише самому алгоритму.Зазначений Claude — це не людина, а одна з моделей штучного інтелекту. Подібні технології вже інтегровані в повсякденні пристрої: вони можуть відповідати на прості запитання — від часу приготування курки до порад щодо облаштування дитячої кімнати. Але водночас такі системи можуть консультувати й військове керівництво щодо того, які об’єкти доцільніше атакувати.При цьому американський штучний інтелект був не єдиним інструментом, який використовував Пентагон. За даними Financial Times, Ізраїль протягом багатьох років отримував доступ до дорожніх камер спостереження в Тегерані, щоб відстежувати маршрути та звички іранського керівництва. У поєднанні з іншими засобами це, за наявною інформацією, допомогло встановити місцезнаходження аятоли Хаменеї та сприяло його ліквідації.Раніше близькосхідні медіа також повідомляли про систему Lavender, яку Армія оборони Ізраїлю використовувала для визначення цілей у секторі Гази. За наявними даними, приблизно в одному з десяти випадків ця система допускала помилки. Деякі ізраїльські військові високого рангу також висловлювали невдоволення тим, що їхню роль у процесі ухвалення рішень зменшили, надаючи пріоритет висновкам, сформованим за допомогою ШІ. У результаті фахівців із необхідною експертизою не завжди залучали до остаточного вибору дій.Якщо ключові рішення приймаються не лише людьми, виникають додаткові ризики — зокрема через те, що електронні помічники іноді схильні до так званих «галюцинацій», коли система генерує хибні або вигадані висновки.Дослідник Королівського коледжу Лондона Кеннет Пейн провів експеримент, у якому змоделював сім конфліктних сценаріїв за прикладами часів холодної війни. Три різні системи штучного інтелекту мали діяти від імені керівництва різних держав.Результати показали суттєві відмінності в їхній поведінці:— Claude поводився як розрахований «яструб», поєднуючи погрози та дезінформацію.— ChatGPT від компанії OpenAI залишався пасивним, поки на нього не починали тиснути.— Google Gemini, за словами дослідника, виглядав як «божевільний».У підсумку приблизно у 95% змодельованих конфліктних сценаріїв сторони, керовані штучним інтелектом, зрештою вдавалися до застосування ядерної зброї.@nationalinterests

Світ нервово озирається в бік Пекіна і ставить одне й те саме запитання: де Китай, коли Сполучені Штати разом з Ізраїлем завдають ударів по Ірану — одному з ключових енергетичних партнерів КНР?Питання гучне. Відповідь — незручна. І тому її воліють не помічати.Китай не поспішає втручатися, бо історія, яку ми спостерігаємо, — це історія імперії, що поступово підточує власні опори. І Пекін, на відміну від більшості коментаторів, не поспішає рятувати систему, яка почала тріщати.США фактично втягнули Близький Схід у новий виток великої війни — цього разу під прапором захисту ізраїльських інтересів. І поки у Вашингтоні говорять про стримування та стабільність, у Ер-Ріяді, Абу-Дабі, Досі та Кувейті відбуваються розмови значно менш публічні, але значно більш симптоматичні: про перегляд контрактів зі Сполученими Штатами, скорочення інвестиційних зобов’язань і поступову диверсифікацію стратегічних партнерств.Це ті самі країни, на яких від 1970-х трималася система нафтодолара — фундамент глобального домінування американської валюти. Якщо ця конструкція починає хитатися, то не через змову Пекіна. А через дії самого Вашингтона.І тут варто згадати одну важливу деталь: Китай не імпровізує. Він готувався.Ще задовго до нинішніх конфліктів Пекін почав будувати альтернативну архітектуру глобальної економіки. Ініціатива «Пояс і шлях» з’єднала десятки країн мережею портів, залізниць, логістичних коридорів, енергетичних систем і цифрової інфраструктури. Це не ідеологічний проект — це інженерний проект впливу.Коли у 2023 році Саудівська Аравія почала тестувати продаж нафти Китаю за юані, це мало б стати політичною сенсацією. Насправді ж подію зустріли дивною мовчанкою. Хоча вона сигналізувала про те, що монополія долара вже не виглядає такою непорушною.Паралельно розширюється БРІКС, до якого долучаються Саудівська Аравія, ОАЕ та Іран. Китай запускає власну систему міжнародних розрахунків CIPS — альтернативу SWIFT, яка дозволяє проводити платежі поза доларовою орбітою.І знову ж таки — все це почалося не сьогодні.Ще один стратегічний фронт — Африка. Континент, де середній вік населення ледве перевищує дев’ятнадцять років і де до середини століття житиме понад два з половиною мільярди людей. Найбільший демографічний резерв планети.Поки Сполучені Штати витрачали трильйони доларів на війни в Іраку та Афганістані, Китай будував інфраструктуру: залізниці в Кенії, дамби в Ефіопії, порти в Джибуті, дороги в Нігерії, технологічні центри в Руанді. Стадіони, лікарні, урядові комплекси, телекомунікаційні мережі.Без бомбардувань. Без зміни режимів. Без лекцій про демократію.Просто довгострокові контракти, бетон і кабелі.Тому питання «чому Китай мовчить щодо Ірану» насправді сформульоване неправильно.Мовчання і є політикою.Кожна нова війна на Близькому Сході коштує Сполученим Штатам колосальних грошей, розбалансовує енергетичні ринки і дедалі більше відштовхує від Вашингтона держави Глобального Півдня. І кожен такий конфлікт автоматично підсилює альтернативну систему, яку Китай методично будує вже два десятиліття.Поворот країн Перської затоки — це не ідеологія. Це холодний розрахунок.Вашингтон перетворює регіон на поле постійної нестабільності, але водночас очікує, що ті самі держави продовжать купувати американський борг і підтримувати стару фінансову модель. Проблема в тому, що цифри дедалі гірше сходяться.А коли перестає сходитися математика — закінчується і геополітична лояльність.Тому Пекін не поспішає втручатися. Він спостерігає.І, можливо, найнебезпечніше для нинішнього світового порядку те, що Китай сьогодні виглядає не як руйнівник системи, а як її тихий спадкоємець. Він просто підбирає ті альянси, які Сполучені Штати самі спалюють.Колись Наполеон сформулював просте правило: не заважай ворогу, коли він робить помилку.Схоже, у Пекіні цю пораду перетворили на довгострокову державну стратегію.@nationalinterests

Нам стало відомо, що проти Кирила Буданова готується хвиля дискредитаційних публікацій.Йдеться не про критику по суті чи чесну дискусію, а про спробу зруйнувати репутацію та створити токсичний фон навколо людини настільки, щоб поставити під сумнів його можливу участь у майбутніх виборчих сценаріях і загалом “викреслити” з публічного поля. А як максимум - домогтися звільнення з посади керівника Офісу Президента.Цим процесом керує Андрій Єрмак, який досі зберігає вплив на силовиків, і сприймає Буданова як небезпечного політичного конкурента. Тому підконтрольні йому правоохоронці і отримали завдання - шукати бруд проти Буданова. Якщо ж ці потуги не принесуть результату, то наступним кроком Єрмак планує підключити підконтрольні йому анонімні телеграм канали, і розганяти відверті фейки, які намагатимуться подати як “сенсації”.Тому найближчим часом варто очікувати інформаційних провокацій: вкидів, вирваних із контексту цитат, “інсайдів” та інших форматів, які працюють на емоційний ефект.За наявною у нас інформацією, сам Буданов обізнаний про підготовку таких атак і має позицію та аргументи, які будуть озвучені у відповідь на будь-яку агресивну кампанію проти нього.@nationalinterests

Трамп повідомив Зеленському, що хоче якнайшвидше домогтися завершення війни з Росією. Про це розповіли Axios український посадовець та два інші джерела, обізнані зі змістом вчорашньої телефонної розмови між двома президентамиТрамп прагне досягти мирної угоди вже до літа. Однак між Україною та Росією досі існують суттєві розбіжності, особливо щодо контролю над територіями на сході України.30-хвилинна телефонна розмова стала першою бесідою між Трампом і Зеленським після їхньої особистої зустрічі в Давосі наприкінці січня. Дзвінок відбувся через день після четвертої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну та за день до того, як посланці Трампа Кушнер і Віткофф зустрінуться в Женеві з українською переговорною командою.У телефонній розмові також брали участь Кушнер і Віткофф.За інформацією джерела, в Женеві також може бути присутній російський представник Дмитрієв для окремих переговорів з американськими посланцями.Три джерела зазначили, що розмова між Трампом і Зеленським була дуже дружньою та конструктивною. Зеленський подякував Трампу за надану допомогу та заявив, що лише Трамп здатен змусити Путіна зупинити війну.Зеленський висловив сподівання, що війна завершиться цього року. Трамп відповів, що війна триває вже надто довго, і сказав, що хотів би закінчити її за місяць, — розповіло одне з джерел.Однією з тем розмови також була можливість проведення тристороннього саміту лідерів [Трамп, Зеленський і Путін]Минулого тижня Зеленський заявив, що розбіжності щодо територій можна подолати під час прямих переговорів між ним, Трампом і Володимиром Путіним.❗️ Трамп відповів Зеленському, що працюватиме над організацією тристороннього саміту, якщо запланована на початок березня зустріч переговорників США, України та Росії дасть прогрес.Ми очікуємо, що ця зустріч створить можливість перенести переговори на рівень лідерів. Президент Трамп підтримує таку послідовність кроків. Це єдиний спосіб вирішити всі складні й чутливі питання та нарешті завершити війну, — написав Зеленський в XЗа словами українського посадовця, в розмові Трамп ще раз підтвердив готовність надати Україні серйозні гарантії безпеки з боку США в рамках можливого мирного договору з Росією.@nationalinterests

Є відчуття, що історія повномасштабного вторгнення у внутрішньому контексті часто звучить як “ніхто не знав”. Але The Guardian 20 лютого викотив величезний матеріал (понад 100 інтерв’ю з розвідниками, дипломатами й військовими), який показує інше: у CIA та MI6 картинка складалася дуже рано - проблема була не стільки в браку даних, скільки в тому, що багатьом це здавалося неможливим. За їхньою реконструкцією, один із ключових моментів - листопад 2021-го, коли директор ЦРУ William Burns намагався напряму донести попередження до Путіна (і навіть отримав відчуття “так, він це зробить”, коли повернувся до Байдена). Трохи раніше, наприкінці жовтня, у Київ уже йшли меморандуми з попередженнями, а в середині листопада у Брюсселі Avril Haines презентувала союзникам оцінку США, яку підтримав керівник MI6 Richard Moore - але реакцією часто було: “та ні, це блеф або перебільшення”. Найцікавіше - чому не вірили. По-перше, Європа ще пам’ятала “урок Іраку” й підозрювала, що США можуть перегинати. По-друге, багато хто мислив від раціонального: “навіщо йому це?” - тоді як американці мислили від ризику: “а чому б і ні?”. По-третє, в Києві у Володимира Зеленського був свій страх: публічна паніка могла вбити економіку ще до першого пострілу, і це теж виглядало як можлива мета Кремля. Через це Зеленський нервував, коли попередження з приватних брифінгів почали виходити в публічний простір, і навіть передавав через канали партнерам сигнал у стилі “це перебільшення”. Але паралельно розвіддані ставали дедалі конкретнішими. На початку січня 2022-го, за версією матеріалу, американці вже бачили сценарій “з різних напрямків”, у тому числі з території Білорусі; окремо фігурували плани десанту на Гостомель, і навіть ризик замаху на Зеленського, плюс підготовка списків людей для нейтралізації та кандидатів на “адміністрації після захоплення”. Директор ЦРУ з цим пакетом приїздив у Київ, але невдовзі Зеленський записував звернення “не панікуйте, влітку ще шашлики посмажимо” - і це в тексті названо катастрофічною порадою з огляду на те, що чекало людей в окупації та в зонах боїв. Ще один момент, який у матеріалі виглядає дуже показово: навіть коли союзники “мали все”, вони все одно боялися виглядати тими, хто “спровокував війну”, тому грали в баланс - піднімали тривогу, але думали про те, як не дати Кремлю привід сказати “це НАТО нас змусило”. При цьому США й Британія почали безпрецедентно “розсекречувати по краплі” - настільки, що європейські чиновники жартували: спочатку отримуєш секретний брифінг, а за кілька годин читаєш те саме у медіа. І ще одна деталь, яка руйнує міф про “суперкрота біля Путіна”: автори пишуть, що ймовірніше основа була не в одному джерелі, а в сумі - супутникові знімки, перехоплення від NSA та GCHQ, плюс людські джерела, які давали фрагменти та підтвердження, але не обов’язково “папку з планом вторгнення”. Далі - останні тижні перед 24 лютого. У матеріалі є суперпоказовий контраст: частина посольств евакуюється, а Емануель Макрон після багатогодинної розмови в Москві публічно говорить, що отримав запевнення про “неескалацію”; Олаф Шольц теж намагається тримати ставку на дипломатію. У самому Києві військові й спецслужби тихо готують запасні варіанти (конспіративні квартири, кеш, штабні моделювання), але без політичного “зеленого світла” це все лишається напівпідпільною підготовкою. А 22 лютого РНБО України, за описом Guardian, відхиляє ідею воєнного стану через страх паніки - за два дні до вторгнення. У фіналі стаття чесно визнає і помилку Заходу: ЦРУ та MI6 правильно вгадали, що буде, але недооцінили, як піде війна - багато хто тоді вважав швидке падіння України майже неминучим. Іронія в тому, що російський план був надто самовпевнений і не пройшов “критичного тесту реальністю”, а те, що окупанти не зруйнували зв’язок і енергетику в перші години, в підсумку допомогло українській обороні координуватися. @nationalinterests

Можна було б подумати, що після чотирьох кривавих років війна, яку жодна зі сторін не може виграти, сама собою згасне. Але війна в Україні не закінчується. І вся провина лежить на одній людині.Путін опинився в пастці, яку сам і створив, пише The Economist. Шанси, що його армія в Україні досягне того, що він зможе назвати перемогою, стрімко зменшується. Багато хто сподівається, що мирні переговори дадуть йому вихід — бо Трамп нібито змусить Україну поступитися територією. Насправді цей шлях до порятунку стає дедалі менш імовірним. І навіть якщо мирну угоду буде укладено, її наслідки всередині Росії можуть спричинити економічну й політичну нестабільність і зруйнувати плани Путіна увійти в історію як один із найвеличніших царів.Росія не може накопичити достатньо сил, щоб прорвати українську оборону. У «зоні смерті» шириною 10–30 км, де все видно дронам, солдати й техніка не можуть збиратися великими групами — вони відразу стають мішенню. І навіть там, де росіянам вдається прорвати лінію, вони не можуть розвинути успіх.На сьогоднішній траєкторії Путін не зможе змінити ситуацію. У перші три роки він нарощував армію. А наприкінці минулого року Росія почав втрачати більше солдатів, ніж міг завербувати. Новобранці погано підготовлені, моральний дух низький, а кількість дезертирів — рекордна. Путіну буде дуже важко збільшити кількість і якість рекрутів. Росія вербує солдатів не патріотизмом, а грошима. Ймовірність смерті чи поранення, погане ставлення до ветеранів і спроби держави уникнути виплат «гробових» — усе це підвищує ціну вербування. З червня 2025 року середній підписний бонус зріс на 0,5 млн рублів і тепер становить 2,43 млн рублів. Гроші стає все важче знайти. Річні витрати на це — 5,1 трлн рублів — це 90% дефіциту федерального бюджету. Путін може обстрілювати українські міста й енергосистему, щоб зламати мораль і економіку. Але самі по собі авіаудари навряд чи приведуть до капітуляції. Він може сподіватися, що Європа зрадить Україну, але європейська підтримка торік зросла. Його надія — що сама Україна, яка теж страждає від нестачі людей і техніки, увійде в політичну кризу або раніше за Росію залишиться без бійців і зброї. Але ставка Путіна на колапс України вже чотири роки програшна.Насправді жоден мирний план не задовольнить Росію. Переговори мають показний характер — про це свідчить абсурдна обіцянка «мирного дивіденду» у 12 трлн доларів. Крім того, переговори навряд чи дадуть Путіну території, які він не зміг захопити силою і які потрібні йому, щоб оголосити перемогу.Для України здати добре укріплені позиції було б стратегічною катастрофою. І хоча в Трампа ще є важелі впливу, його здатність змусити Зеленського піти на погану угоду вже минула пік. Так, Америка досі продає Європі важливу зброю, яку та передає Україні. Але Україна тепер менше залежить від американської розвідки, а фінансування війни Америка скоротила на 99%.Ще одна причина, чому Путін обережно ставиться до угоди – мир може спровокувати кризу в Росії. Росія віддала стільки ресурсів на оборону, що решта економіки занепадає. Беззаконня режиму та перспектива нового витка бойових дій відлякають інвесторів. Перехід ресурсів з війни на мир, включно з працевлаштуванням ветеранів, може призвести до глибокої рецесії.Невдоволені ветерани дестабілізують режими — особливо в Росії, як це було перед революцією 1917 року і після афганської війни 1980-х. Опитування показують, що росіяни спочатку зрадіють закінченню бойових дій. Але потім неодмінно постануть питання – про провал кампанії, марнування життів і грошей, принизливу залежність від Китаю. Путін не може відмовитися від війни, але ціна її продовження зростає. Якщо його спроби наростити бойову силу лише ще більше виснажать Росію, це може призвести до кризи. Якщо ні — Україна і Росія залишаться в пастці затяжного конфлікту.@nationalinterests

Іспит на дипломатію не пройдено — або не кожен генерал може стати дипломатом.Ми не змогли пройти повз і розібралися з цією хвилею паніки довкола “лондонського штабу” Валерія Федоровича та нервової реакції його оточення на критику. За словами наших контактів, наближених до кола ухвалення рішень, останні місяці “залізний генерал” помітно нервує щоразу, коли в медіа з’являється об’єктивна критика його образу. Далі це підхоплюють лояльні майданчики, градус росте, і в результаті замість холодної витримки ми бачимо емоційні контратаки.Паралельно накопичився інший фактор: вакуум тиші. Старші товариші давно радили Залужному контролювати мовчання й час від часу нагадувати про себе, але з часом питання “а що він робить?” почали ставити дедалі частіше. І коли цей вакуум почав ламатися, реакція пішла як лавина — нервово, різко й без відчуття наслідків. Складається враження, що рішення “дати відповідь” ухвалювалися не стратегічно, а імпульсивно — як спроба показати всім “Кузькіну мать”, не прорахувавши, що буде далі.І тут проявляється головне: у політиці й дипломатії не працює логіка штабу. Тактичний удар може здатися красивим, але стратегічно він часто шкодить. Бо дипломатія — це не ефектні репліки, а контроль тону, дисципліна, вміння тримати паузу і не підставляти переговорні треки. У цій сфері ціна помилки дуже висока. І проблема не в тому, що Залужний “поганий”, а в тому, що компетенція генерала не автоматично перетворюється на компетенцію політика чи дипломата.На цьому тлі особливо показово виглядає те, як оточення намагається “гасити” репутаційний провал. Замість нормальної відповіді по суті, за кулісами нібито навіть розглядали варіант вкинути гучний інфопривід на кшталт “замаху”, щоб просто заглушити сором і перевести стрілки. Якщо це правда — то це вже навіть не політична технологія, а комедія: настільки прозора й відчайдушна, що працює тільки проти них самих.У підсумку виходить парадокс. Ідея була проста: мовчати, зберігати образ командного гравця і перехоплювати довіру частини проукраїнського електорату в той момент, коли рейтинги чинної влади неминуче хитатимуться. Але тепер “залізний генерал” із крихкими нервами робить усе, щоб цей сценарій зірвати: замість акуратної стратегії — емоційні рухи, замість виграшу на дистанції — ризик програти на старті. І якщо хтось розраховує на вибори “через три-чотири місяці”, то це теж виглядає як прорахунок: якщо вибори й будуть, то навряд чи так швидко.Висновок максимально приземлений: далеко не кожен генерал може стати дипломатом — так само, як не кожен сильний у своїй сфері автоматично стає ефективним у політиці. Це різні професії, різні правила й різна ціна помилок.@nationalinterests

Залужний заговорив, але якось зовсім не так, як від нього чекали. Чому раніше мовчав? Тобто якби він пішов із посади і тоді почав звинувачувати Зеленського — це ще можна було б зрозуміти, пояснення було б: чому він мовчав раніше, тоді не міг, бо служив країні. Якби війна закінчилася, і він після цього почав говорити та звинувачувати — теж було б логічно. А так — дивно: роками мовчав, тримав дистанцію, спочатку тримався за одну посаду, потім погодився на відступні у вигляді іншої посади, а тепер раптом почав витягати історії за 2022–2023 роки, мовляв, не надали, затискали. Тут виникає просте питання: це що, виходить — Зеленський особисто ховав від армії F-16 і танки? Бо саме так звучить ця логіка. Тим більше, що тоді ж сам Залужний публічно говорив про повільність і нерішучість союзників. Вчора “гальмували партнери”, сьогодні — вже “не дали на Банковій”. Дуже зручна зміна декорацій.Констатуємо: повівся не як генерал, а як людина, яка пристосовується. Залишаючись, до речі, на посаді, а війна триває.Повернемося до лондонського вояжу. Так, отримав теплу посаду в Лондоні в рамках договорняку між ним, Зеленським та Єрмаком, мовляв, щоб і тримав язик за зубами, і не ображався, і показати єдність в ці важкі часи. Але, відверто кажучи, показав себе там не дуже талановитим послом. Немає суперяскравих кейсів, є тільки новини, накшталт тієї, що була на цьому тижні: у Британії не можуть запустити підприємство по виготовленню 155 мм снарядів для України — вже півроку випали з графіку, і це не кінець. Ось тут треба було проявити свої скіли і здобути перемогу на дипломатичній ниві. Але Залужний вибрав інший шлях. Тепер, коли за останні три роки рейтинг «залізного генерала» почав суттєво падати, складається враження, що ухвалили рішення говорити що завгодно, аби лиш залишатися в порядку денному.Чи замислився він, що є люди, які довіряють і йому, і президентові? Можливо, й ні. Але зараз не найкращий час виходити в ефір із взаємними звинуваченнями. Треба говорити конструктивно — про те, що ти робиш тут і зараз для перемоги, а не тикати пальцем і казати «сам дурень». Це виглядає як дитячість і повна некомпетентність. Хоча б прислухався до радників.Якщо коротко: це не “смілива правда”, це виглядає як дріб’язковість і невдала політична технологія. А найприкріше — він добровільно палить власний авторитет тоді, коли суспільству потрібні результати, а не взаємні звинувачення.Коротше кажучи, прикре самогубство (в політичному сенсі).@nationalinterests

Журналіст Oliver Carroll передає слова українського дипломатичного джерела: у Києві очікують, що перший день переговорів буде гучним - з погрозами й спробами психологічно натиснути на Європу. Але ключове: в Україні це сприймають як блеф. Далі, за цим же інсайдом, логіка така: • на 2-й день тон може змінитися на більш конструктивний, • або ж це станеться вже на наступній зустрічі в березні, • а потім “доточать” технічні деталі, • і тільки після цього остаточне політичне рішення (чи “доводити угоду до фінішу”) буде на рівні президентів. Що це може означати:Схоже на класичну радянську схему переговорів, коли спершу підіймають ставки для публіки й торгу, а потім переходять у режим “робочих рук” - де юристи, радники та технарі розбирають формулювання, гарантії, дедлайни й механізми. “Гучний день” потрібен, щоб: 1. створити важіль тиску, 2. перевірити реакцію Європи, 3. закласти рамку для подальших поступок або вимог.Зараз головне - не переоцінювати перші заяви. Публічний рівень часто робиться “на камеру”, а реальні зрушення видно за формулюваннями в підсумкових комюніке, витоках щодо “технічних деталей” і тому, чи погоджуються сторони на наступні раунди.Чекаємо на офіційні результати та більше деталей.@nationalinterests

Цікаве інтерв’ю голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова, яке вийшло на «Українській правді».Росіяни давно зробили висновки з помилок ХХ століття і більше не збираються відтворювати жодних «УРСР-2». Саме тому в їхньому лексиконі немає України — є лише «Новоросія», «ЛНР», «ДНР», «Малоросія». Це не випадкові слова, а пряме формулювання цілей.Мета цієї війни — не контроль і не «вплив». Мета — повне знищення України як суб’єкта. Москва не хоче повторювати сценарій, у якому формально існує окрема республіка з українською мовою, історією та ідентичністю. Вони вважають це власною історичною поразкою — і не мають наміру її повторювати.Саме тому розмови про «компроміси» виглядають відірваними від реальності. Йдеться не про території і не про ресурси. В Україні немає критично важливих для Росії родовищ — ні діамантів у Чернігові, ні нафти в Чернівцях. Їх не цікавлять і херсонські кавуни.Росію цікавлять лише два ресурси — діти та історія. Діти потрібні для латання демографічної ями. Історія — для стирання самої ідеї України. Саме тому війна ведеться не лише танками, а й підручниками, депортаціями, «перевихованням» і викраденням дітей.Це важливо зрозуміти: мова йде не про зміну кордонів. Мова йде про спробу знищення майбутнього.🔗 Інтерв’ю повністю:https://www.pravda.com.ua/articles/2026/02/10/8020217/@nationalinterests