Національні Інтереси

Російська армія воює не лише проти України. Вона боїться власної державиFox News пише про дедалі помітніший конфлікт між російською армією та ФСБ після серії ліквідацій високопоставлених військових РФ.На перший погляд, це історія про безпеку генералів. У Балашисі підірвали автомобіль російського генерал-лейтенанта Даміра Давидова, який, за даними медіа, відповідав за забезпечення військ ракетами та артилерійськими боєприпасами. Раніше в тому ж районі був убитий генерал Ярослав Москалик. Ще раніше в Москві ліквідували Ігоря Кірілова, начальника військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту РФ.Але важливіше інше. Ці удари показують не лише вразливість окремих російських генералів. Вони оголюють внутрішню архітектуру путінської держави.За оцінкою джерела у європейській розвідці, російські військові хочуть, щоб ФСБ гарантувала фізичну безпеку генералів. ФСБ, своєю чергою, не хоче брати за це відповідальність. І це не технічний конфлікт між відомствами. Це стара російська хвороба: спецслужби не довіряють армії, армія не довіряє спецслужбам, а Кремль боїться обох, але найбільше боїться тих, хто має зброю, структуру і авторитет серед військових.Путінська система побудована не на довірі, а на контрольованому страху.ФСБ є політичним ядром режиму. Сам Путін вийшов із цієї системи. Саме спецслужби мають привілейований статус, доступ до президента, інструменти репресій і право визначати, хто є загрозою. Армія в цій моделі завжди була необхідним, але небезпечним інструментом. Їй дають гроші, людей, техніку, але не дають справжнього політичного впливу.Війна змінила баланс. Російські генерали стали важливішими для виживання режиму, бо без армії Путін не може продовжувати війну. Але саме тому вони стали і небезпечнішими для Кремля. Війна породжує командирів, авторитет, вертикалі лояльності, неформальні зв’язки, власну пам’ять про втрати і провали. Для режиму, який боїться будь-якої автономії, це проблема.Пригожин був найяскравішим прикладом. Не тому, що він міг перемогти Путіна, а тому, що показав головне: силова вертикаль РФ не є монолітом. Вона тримається доти, доки всі учасники вірять, що центр сильний і карає швидше, ніж будь-хто інший.Тепер ця віра поступово підточується.Якщо генерал не почувається безпечно навіть у Москві чи Підмосков’ї, це впливає не тільки на конкретну людину. Це впливає на весь командний клас. Кожен наступний офіцер розуміє: Україна може дістати. ФСБ може не захистити. А іноді ФСБ може бути для тебе ще страшнішою, ніж Україна.Це психологічний ефект, який має стратегічне значення.Росія може мати більше людей, більше артилерії, більше території і більше ресурсів. Але її система управління залишається системою взаємної підозри. Там важко делегувати повноваження, важко визнавати помилки, важко захищати ініціативних командирів, важко створювати горизонтальну координацію. Бо будь-яка автономія в Росії швидко перетворюється на політичний ризик.Для України з цього випливає важливий висновок.Не треба будувати стратегію на очікуванні “бунту генералів” чи розколу еліт. Це погана ставка. Російська система може довго жити в страху, брехні та внутрішній ненависті. Але треба системно збільшувати ціну цієї недовіри.Кожен удар по логістиці, по штабах, по зв’язку, по тилових центрах, по виробничих ланцюгах і по символічних фігурах російської воєнної машини має подвійний ефект. Він знижує військову спроможність РФ і одночасно б’є по відчуттю контролю всередині самої системи.@nationalinterests

Мир як пауза, або нова формула завершення війниІван Крастев у Financial Times пише про те, що “вікно” для припинення війни в Україні не буде відкритим вічно.Після понад чотирьох років великої війни мир усе рідше уявляють як остаточну угоду, справедливий порядок і гарантовану безпеку. У новій реальності мир дедалі частіше означає лише відсутність активної фази війни. Не остаточне розв’язання конфлікту, а його замороження. Не кінець російської загрози, а паузу між фазами протистояння.Саме тому відкритий лист Зеленського до Путіна можна трактувати як важливий політичний сигнал. Україна вже не лише демонструє здатність воювати і завдавати Росії болючих ударів. Вона також показує, що готова говорити про формат зупинки війни, якщо така зупинка не перетвориться на капітуляцію.Це принципова зміна. Дрони змінили характер війни. Вони зробили російську перевагу в масі менш вирішальною, перенесли вразливість на російську територію і дали нам інструмент стратегічного тиску. Але якщо змінюється війна, змінюється і дипломатія. Переговори більше не обов’язково є ознакою слабкості. Вони можуть бути продовженням тиску іншими засобами.Треба виходити із того, що Росія більше не перемагає. Її наступи не дають стратегічного перелому, втрати залишаються надмірними, економіка виснажується, а суспільна готовність платити за війну не є безмежною. Для продовження спроби захопити весь Донбас Путіну доведеться піднімати ставки: або через нову масову мобілізацію, або через ще ядерну ескалацію. Обидва варіанти несуть дуже великі ризики для режиму Путіна.Але проблема в тому, що авторитарні режими часто не зупиняються тоді, коли раціонально мали б це зробити. Путін може не вигравати війну, але й далі вірити, що здатен дотиснути Україну часом, демографією, ракетами, страхом Заходу перед ескалацією і втомою союзників.Для України питання ще складніше. Ми довели світові, що є окремою політичною нацією, а не “частиною російського світу”. Українська армія стала однією з найсильніших у Європі. Оборонні технології України вже стали предметом глобального інтересу. Суверенітет України не був знищений, навпаки, він був підтверджений кров’ю, спротивом і здатністю бити сильнішого ворога.Але національний інтерес не зводиться до символічної перемоги. Він завжди про майбутню життєздатність держави.Тривала війна означає не лише нові втрати на фронті. Вона означає менше дітей, менше повернень з еміграції, більший тиск на економіку, глибшу втому суспільства, важчу зиму, більшу залежність від політичних циклів у США та Європі. Навіть якщо Україна може відвоювати ще частину територій, треба чесно рахувати, якою ціною і що в цей час відбувається з людським ресурсом нації.Саме тут і лежить найболючіша дилема. Замороження війни може бути небезпечним, якщо воно дає Росії час перегрупуватися. Але продовження війни без реалістичної стратегії виходу теж може стати пасткою, якщо Україна втрачатиме людей швидше, ніж відновлюватиме силу.Тому правильне питання не звучить так: “переговори чи війна?”. Правильне питання інше: яка пауза буде працювати на Україну?Пауза має сенс лише за кількох умов. Вона не повинна означати визнання російських завоювань. Вона не повинна знімати санкційний і військовий тиск з Москви. Вона має дати Україні час на переозброєння, демографічне повернення, економічне відновлення, масштабування оборонного виробництва і зміцнення кордону. Вона має бути не подарунком Путіну, а способом перетворити українську стійкість на довгострокову перевагу.Ми маємо говорити про нову форму миру: не справедливу, не остаточну, не красиву. А просто про відсутність великої війни тут і зараз.І Українська відповідь на це має бути тверезою. Нам не потрібен мир як ілюзія. Нам потрібна пауза, якщо вона збільшує нашу силу. Якщо ні, це буде лише відкладена поразка, замаскована під дипломатичний успіх.@nationalinterests

Конфлікт навколо Ордена Білого Орла вже перетворився на справжню “війну нагород”Після рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського найвищої польської державної нагороди українська відповідь стала масовою. Від польських нагород відмовилися або заявили про їх повернення Володимир Зеленський, а також експрезиденти Леонід Кучма, Віктор Ющенко і Петро Порошенко. До цього публічного жесту також долучилися керівник ОП Кирило Буданов і міністр закордонних справ Андрій Сибіга.Цікава не лише українська реакція, а як це побачили в Польщі.Польська реакція не є однорідною. Урядова і ліберальна частина польського політикуму сприймає це як небезпечну ескалацію, яка працює на Москву. Прем’єр Дональд Туск фактично сказав, що конфлікт між Польщею та Україною тішить Путіна і шокує союзників, а лінія фронту проходить не між Варшавою і Києвом. Це позиція тих, хто вважає: історичні питання важливі, але зараз публічна сварка двох союзників - подарунок Росії.Але є й інша реакція - правоконсервативна. Там рішення Навроцького багато хто вважає правильним і навіть запізнілим. Один із лідерів польської правої Конфедерації Славомір Ментцен написав у тому дусі, що добре, що українці повертають польські ордени, шкода лише, що раніше ці ордени роздавали “як цукерки”. Це позиція політика, який говорить до своєї електоральної аудиторії. Тобто на таку риторику є попит.Є й більш стримані оцінки. Колишній президент Польщі Броніслав Коморовський, наприклад, говорить про відповідальність обох президентів за погіршення ситуації. Його думка зводиться до того, що замість розв’язання складної історичної проблеми сторони почали символічну війну - “кидатися орденами”.Але реакція звичайних поляків у соцмережах для України неприємніша. Там багато не дипломатії, а образи. Типові коментарі звучать приблизно так: “Ми допомагали Україні, а вдячності не побачили”. Або: “Добре, що віддають ордени, нехай ще повернуть те, що отримали від Польщі”. Або: “Україна має пам’ятати, скільки Польща для неї зробила”. Є й протилежні голоси - “не треба сваритися з Україною, бо від цього радіє Москва”, - але в соцмережах вони звучать слабше, ніж хвиля роздратування.Тобто польське суспільство зараз не говорить одним голосом. Для України це неприємний, але важливий сигнал.Польща залишається стратегічним союзником. Але емоційно польське суспільство вже не є автоматично й безумовно проукраїнським. У польській публічній дискусії знову дуже сильно звучать Волинь, УПА, вдячність, допомога, зброя, українські біженці й питання: “а що Польща отримала у відповідь?”Саме тому це небезпечно. Бо йдеться про довіру між двома суспільствами.Коли союзники починають публічно мірятися образами, від цього виграє не Польща і не Україна.Виграє Москва.Ордени можна повернути поштою. Довіру ж повернути набагато складніше.@nationalinterests

Одещина пережила тектонічний зсув ідентичностіНове дослідження Rating Group показує: 86% мешканців Одеської області вважають себе українцями за національністю. Росіянами — лише 4%. Для багатонаціональної Одещини це не просто соціологія. Це історична зміна масштабу покоління. Для порівняння: за переписом 2001 року росіяни становили 20,7% населення Одеської області. Тепер — 4%. Тобто частка тих, хто ідентифікує себе як росіяни, зменшилася більш ніж у п’ять разів. А частка українців зросла з 62,8% до 86%. Одещина, яку Москва десятиліттями намагалася записати у “русский мир”, сьогодні за самоідентифікацією звучить так, що Галичина просто усміхається. І це не ізольована цифра. 73% мешканців Одещини підтримують розрив зв’язків УПЦ з Російською православною церквою. 55% вважають, що богослужіння має вестися українською мовою. 78% погоджуються, що держава має регулювати релігійні організації, якщо вони порушують закон або загрожують суверенітету України. Опитані переважно кажуть, що свобода віросповідання в Україні є, а 89% не стикалися з утисками через релігійні переконання.Одеса не стала менш багатонаціональною. Вона стала менш російською — у сенсі імперського міфу, яким її роками намагалися привласнити.Болгари, гагаузи, євреї, молдовани, українці, російськомовні українці — все це Одещина. Але “російська Одеса”, якою її малювали в Москві, стрімко зникає. Її добила не “українізація”. Її добили російські ракети, російська агресія і реальний досвід війни.Це і є головний результат повномасштабного вторгнення для російської імперської ідеї: вона прийшла “звільняти” — і втратила навіть тих, кого вважала “своїми”.@nationalinterests

🇺🇦 Україна наближається до перелому у війні?Французький OSINT-аналітик Clément Molin вважає, що за останній рік позиція України помітно покращилася.Йдеться не про “швидку перемогу” і не про відсутність проблем. Удари по тилу, труднощі з мобілізацією, виснаження фронту та складна ситуація на Донбасі залишаються критичними факторами.Але загальний баланс, за його оцінкою, вже не такий несприятливий для Києва, як у 2024–2025 роках.Ключові зміни:Дрони та удари по логістиці. Україна різко наростила середньодальні удари по російських тилових маршрутах, складах, паливній інфраструктурі, вантажівках і залізничній логістиці. Це створює для РФ дедалі більшу проблему: постачання фронту стає дорожчим, повільнішим і ризикованішим.Фортифікації. Україна активно добудовує багаторівневу оборону. На сході ЗСУ вже можуть спиратися на кілька ліній укріплень, а за останні місяці було вирито сотні кілометрів нових оборонних споруд.Сповільнення російського просування. РФ досі тисне на Донбасі - насамперед у напрямках Слов’янська, Костянтинівки та Добропілля. Але темпи просування вже не відповідають рівню витрат, які Москва несе для кожного кілометра.Технологічна адаптація України. Росія часто першою масштабувала окремі рішення - Shahed/Geran, Lancet, оптоволоконні FPV. Але Україна швидко адаптувалася, створила власні рішення й почала бити не лише по передньому краю, а й по системі забезпечення російської армії.Висновок Molin обережний: це ще не гарантований перелом. Росія може адаптуватися, змінити логістику, посилити ППО на критичних маршрутах і продовжити тиск.Але вперше за довгий час картина виглядає не як поступове погіршення для України, а як поява системних факторів, які можуть змінити динаміку війни.@nationalinterests

Україна звернулася до союзників з проханням надати додаткові 20 мільярдів доларів, щоб закріпити тимчасову перевагу на фронті над Росією. Про це POLITICO розповів високопоставлений український оборонний посадовець💬 Усі бачать, що Росія горить, і ми хочемо, щоб вона горіла ще сильніше, але для цього нам потрібне фінансування, — сказав він на умовах анонімності.Запит на 20 мільярдів доларів буде озвучено 18 червня на черговому засіданні Контактної групи з питань оборони України (формат «Рамштайн»). Це питання вже порушували міністр оборони України Михайло Федоров та інші урядовці під час зустрічей з представниками Норвегії, Швеції, Німеччини та Канади.❗️ Кожну країну-союзницю просять виділити від 2 до 6 мільярдів доларів, щоб досягти загальної суми в 20 мільярдів. За словами посадовця, це може бути як допомога, так і кредит.Питання допомоги Україні стане одним із ключових на липневому саміті лідерів НАТО в Анкарі, на якому Зеленський також братиме участь.Наразі оборонний бюджет України на цей рік становить 4,4 трильйона гривень (близько 85 мільярдів євро), і додаткові 20 мільярдів доларів будуть виділені як додаток до цієї суми.За даними Міністерства оборони України, країни-партнери вже взяли на себе зобов’язання надати 38 мільярдів доларів військової допомоги у цьому році. Додаткові 20 мільярдів наблизять Україну до 60 мільярдів доларів двосторонньої підтримки, яку раніше також озвучив генеральний секретар НАТО Марк Рютте.У разі отримання додаткових коштів Україна планує спрямувати їх на:▪️ системи протиповітряної оборони;▪️ розширення участі в пріоритетному списку потреб України (Prioritised Ukraine Requirements List) — програмі НАТО, за якою союзники закуповують зброю для України у США;▪️ збільшення закупівель дронів, боєприпасів, засобів радіоелектронної боротьби та далекобійних можливостей;▪️ прямі закупівлі в українських оборонних компаній.Київ значно наростив можливості дронових та ракетних технологій і останніми місяцями веде багаторівневу кампанію: від дронів малої дальності, які зробили передову зоною, де неможливо вільно пересуватися, до дронів середньої дальності, що руйнують російську логістику та транспортні мережі, спричиняючи дефіцит пального та постачання, а також ударів у глибокий тил Росії по заводах, нафтопереробних заводах, портах та інших стратегічних об’єктах.❗️ Високопоставлений український посадовець відзначив, що допомога союзників, зокрема Німеччини, Норвегії та Нідерландів, допомогла змінити динаміку війни на користь України.Україна прагне закріпити перевагу над Росією, перш ніж Москва зможе відновити баланс сил, попередив посадовець з Міноборони. 💬 Вікно можливостей має властивість закриватися. Росія швидка та інноваційна. Якщо ми дамо їй час адаптуватися знову, ми можемо втратити єдиний реальний шанс завершити цю війну через реальні переговори. А якщо Росія створить власні дрони середньої дальності, для нас це буде катастрофою @nationalinterests

Росіяни знову намагаються дискредитувати роботу Координаційного штабу, який займається обмінами полонених, але тепер під удар потрапив особисто Омбудсман Дмитро Лубінець.Тема полонених, цивільних заручників і викрадених дітей завжди була для Кремля інструментом шантажу. Путін досі вважає, що блокування обмінів, приховування інформації про людей і невідомість для тисяч родин - це спосіб тиснути на українське суспільство. І саме тому будь-який робочий канал, який допомагає повертати наших людей, важливий.Після чергового великого обміну та нових контактів, відбулася чергова зустріч з російською стороною, де вдалося домовитися про передачу і верифікацію списків військовополонених та незаконно утримуваних цивільних, обмін листами й посилками, моніторинг місць утримання, репатріацію тіл, пошук зниклих безвісти та повернення українців додому.І саме після цього почалася інформаційна кампанія з дискредитації цього діалогу. Зрозуміло, кому це вигідно. Росії потрібно знищувати будь-який канал, який допомагає Україні отримувати інформацію про своїх людей, полегшувати їхнє становище або наближати обміни.Але дивує інше: як швидко це підхоплюють наші «корисні ідіоти». Ми всією країною радіємо обмінам. Плачемо, коли наші виходять з автобусів. Обіймаємо родини. Повторюємо, що боремося за кожного. То що ж, тепер ці врятовані життя втратили цінність?То, може, хтось вважає, що не треба було повертати полонених? Не треба вести складну комунікацію? Не треба витягувати поранених, хворих, дітей, цивільних, військових, людей, які в полоні з 2022 року?Саме таку думку фактично просувають ті, хто зараз атакує сам факт контактів, які можуть допомогти обмінам. І суспільству варто дуже уважно запам’ятовувати тих, хто дискредитує обмінний процес. Вести для себе цей перелік. Бо люди, які свідомо або несвідомо б’ють по механізмах повернення українців з російського полону, вони не просто «критики». Вони рупори кремлівських бажань.Адже будь-яка адекватна людина розуміє, що канал, який допомагає повернути українців додому, має працювати. Адже в центрі цієї комунікації- живі люди. Наші військові. Наші цивільні. Наші діти. І родини, які дуже чекають.@nationalinterests

Bloomberg пише, що Німеччина, Франція і Велика Британія разом з Україною обговорюють можливий формат залучення Росії до переговорів щодо завершення війни.Йдеться не про готову мирну угоду, а про підхід до потенційного діалогу: хто має брати участь, за яких умов і як координувати позиції між Києвом та європейськими столицями.За даними агентства, у Європі вважають, що позиції України зараз виглядають сильнішими, ніж раніше. Російський наступ не дав Москві очікуваного прориву, втрати РФ залишаються високими, а українські удари по російській території стали регулярнішими.Водночас європейські посадовці наголошують: рішення щодо будь-яких переговорів має залишатися за Україною. За даними Bloomberg, ознак тиску на Київ із боку Берліна, Парижа чи Лондона наразі немає.Франція, Німеччина та Британія також хочуть відігравати помітнішу роль у майбутньому процесі, адже йдеться не лише про Україну, а й про безпекову архітектуру Європи.Окремо підкреслюється, що переговорний трек не має замінити підтримку України. Навпаки, європейці пов’язують можливу дипломатію з подальшою військовою допомогою, санкційним тиском на Росію та посиленням позицій Києва.Тобто головний сенс цих комунікацій не в тому, що “Європа готова домовлятися з Путіним”, а в тому, що європейські столиці намагаються наперед сформувати рамку можливих переговорів - разом з Україною і без публічного тиску на неї.@nationalinterests

The Times описала сценарій, який має прочитати кожен європейський політик: Росія атакує Литву з трьох напрямків — і НАТО не встигає за темпом сучасної війни.За даними The Times, у воєнній грі моделювали російську атаку на Литву з трьох напрямків: із боку Калінінграда, з боку Білорусі та через латвійський напрямок. У базовому сценарії Литва та німецька бригада, розміщена на її території, фактично змушені стримувати перший удар самостійно, поки союзники вагаються щодо масштабу відповіді.Російські сили швидко просуваються на кількох ділянках, створюють загрозу Вільнюсу, формують плацдарм із Калінінграда і намагаються розірвати оборону темпом. Проблема не лише в чисельності російських військ. Проблема в швидкості.Саме темп є головною зброєю Росії у такому сценарії. Не “непереможність” її армії. Не особлива якість командування. А спроба нав’язати НАТО кризу, в якій рішення ухвалюються повільніше, ніж змінюється лінія фронту.У другому сценарії оборона мала масивний парк сучасних ударних дронів HX-2 — тисячі баражуючих боєприпасів із ШІ-наведенням, здатних працювати в умовах радіоелектронної боротьби. І картина різко змінилася: російський наступ втратив динаміку, а втрати атакувальних сил стали критичними вже на початковій фазі.Це не означає, що “дрони виграють війну самі”. Це небезпечне спрощення.Але це означає інше: масові, дешевші, гнучкі, швидко масштабовані технологічні системи можуть дати малим і середнім державам те, чого їм традиційно бракувало, — час.А у війні час іноді важливіший за територію.Якщо країна на східному фланзі НАТО здатна не просто символічно “протриматися до підходу союзників”, а зірвати першу хвилю наступу, зламати логістику, вибити бронетехніку, засліпити розвідку і паралізувати командування — тоді вся стратегічна математика змінюється.ЗСУ не мали розкоші воювати за підручником НАТО. Україна не мала безмежного складу західної техніки, повної авіаційної переваги чи ідеально вибудуваної логістики. Натомість Україна була змушена винаходити нову модель оборони в реальному часі.І з цього народилася нова ефективність. Малі мобільні групи. Дрони як масовий інструмент. Розподілене управління. Швидке навчання. Постійна адаптація. Горизонтальні зв’язки між підрозділами, волонтерами, інженерами, виробниками та аналітиками. Рішення, які проходять шлях від ідеї до фронту не роками, а тижнями або днями.Український досвід показав: у сучасній війні перемагає не той, хто має найтовстіший регламент. Перемагає той, хто швидше вчиться.Це і є головний виклик для НАТО.Альянс має колосальні ресурси, високотехнологічну зброю, сильні армії, авіацію, розвідку, флот, промислову базу і політичну вагу. Але все це може виявитися недостатнім, якщо система ухвалення рішень і закупівель живе в темпі мирного часу, а ворог діє в темпі першої доби війни.Росія не обов’язково має бути сильнішою за НАТО, щоб створити кризу. Їй достатньо бути швидшою в конкретному місці, у конкретний момент, на конкретному напрямку.Європа часто мислить оборону великими платформами: танки, літаки, вертольоти, ракети, батареї, бригади, штаби. Усе це потрібно. Але українська війна довела, що між “у нас буде ідеальна система через сім років” і “нам треба зупинити прорив сьогодні вночі” існує величезна прірва.The Times фактично описує те, що українці вже знають із досвіду: технологія не замінює армію, але вона радикально змінює співвідношення ціни, ризику і часу.Саме тому досвід України має стати основою нової оборонної доктрини Європи.Бо наступна війна, якщо її не стримати, буде не за правилами старих штабних підручників.Вона буде за правилами, які українці вже три роки пишуть кров’ю, інженерією і дронами.@nationalinterests

Польським інтернетом з неймовірною швидкістю полилася хвиля ненависті до України та українців Причиною цього стало присвоєння окремому центру спеціальних операцій "Північ" імені Героїв УПА. І очікувано в Польщі згоріли. Звісно, що це очікували. Але це вийшло за межі польських нациків чи електорату ПіС та Конфедерації.Таке невимовна ненависть до українського визвольного руху просякнула все суспільство. Показовою є ситуація з Лехом Валенсою, легендарною особистістю не тільки для Польщі, а й всіх країн пост совка. Валенса зняв значок в кольорах українського прапору через рішення Зеленського уславити УПА. Ця істерія виникла не на пустому місці. Ще з 2010-х в Польщі активно почали мусолити тему "Волинської різні". Правляча партія ПіС пробувала дати полякам новий об'єднавчий символ з минулого. Якщо за часів ПНР це був Катинський розстріл (трагедія яку замовчували комуністи), то зараз це "Волинська різня". Цей наратив дуже лягав на історифіковане польське суспільство. У Польщі ще з ХІХ століття розвивалася думка, що Польща – мученик Європи. Поляки жертви історії. Тобто в уявленні багатьох поляків, вони ніколи не були тими хто пригнічує інших.Волинський міф показував, що є злі українці і добрі поляки, яких вбивали лише за те, що вони поляки. Більш простої спрощеної думки важко собі уявити. І вона чудово лягає в цей "благодатний грунт". От вам і геноцид.Антиукраїнська істерія в Польщі набирає обертів зокрема через розкручування патерну "Волинської різні". "Рольнікі", що викидають зерно з поїздів, забуваючи якою ціною воно було зібране. Побутова ксенофобія до українців. І додайте до цього бажання "панського гонору". Україна недостатньо вдячна Польщі. Україна не бажає вирішувати проблеми. При цьому "волинська істерія" тільки набиратиме обертів. Показовою є ситуація, що після вторгнення Україна є найбільш ворожою до Польщі країною після росії.Ми перегнали традиційного "срібного призера" – Німеччину. Це тільки початок. В Польщі занадто багато сил, які заробляють бали на "Волині". Для польського суспільства занадто перестати дивитися у міфологізоване минуле. Поляки забувають, що історія це не про одних хороших та інших поганих. Вона різнобарвна як і людське життя. Легко винести за дужки совіцьких партизан, керівництво нацистів, польську політику часів 20-30-х (яка мала яскравий асиміляційний, колонізаторський характер) та загалом ставлення українців до зародження Армії Крайової на Волині.Україна та українці, на відміну від поляків, не качають на державному рівні, що полякам можна святкувати чи вшановувати. Хоча полякам слід бути послідовними. Польща вшановує на державному рівні таких людей як Станіслав Басай, Юзефа Бісса, Ромуальда Райса, Зигмунта Сендзеляржа (останній був посмертно нагороджений орденом "Відродження Польщі").Про етнічні чистки АК та польським підпіллям проти литовців, білорусів, українців. Про те, що в Польщі на державному рівні вшановують ксенофоба, антисеміта та ідеолога польського фашизму Романа Дмовського. І так далі.Якщо Польща так хоче вказувати, кого нам можна шанувати, а кого ні – чому б не почати з себе? А відмазка, що вони боролися і творили незалежну Польщу? То чому українці так само не можуть робити?Лицемірство і бажання поживитися на нашій біді. Не більше не менше. Ми робимо своє діло. Ми боремося. І наші підрозділи мають право носити ім'я героїв. Наших героїв.@nationalinterests