Ракети не самі народжуються – їх роблять, працелюбні двоногі - у три зміни на заводах. І на кожному виробництві є десяток спеціалістів, без яких ці цехи зупиняться. Ракети не самі летять. Їх у тиші кабінетів програмують і з літаків та полів запускають. Теж двоногі. Які самі (та їхні родини) живуть у добрих будинках у Москві чи смердючих бараках в Іжевську. Те саме можна сказати про ключових фахівців та їх сім'ї у всіх сферах рейху. Логістика, фінанси, енергетика, муніципальне управління... Чи не ''прості люди'', ця худоба без номера нічого не вирішує. Не керівники вищої ланки – цих упирів надто добре охороняють. Особливо для найманого наркомана з молотком у руках. Середній рівень - ключові фахівці, робочі коні будь-якого процесу. Від заводу до генштабу ворога. Наприклад. В одному із спальних районів Москви є помітний будинок. Колись давно я в ньому жив. Ранком на весь двір йшла череда рашистких офіцерів від майорів до генерал-майорів. Кубло у них там, чай п'ють із рязанським цукром)У схожій ситуації одна розумна бабуся "відправляла хлопчиків", коли ракет не вистачало. І падали головні інженери заводів, льотчики та банкіри, на похоронах родичів вибухали ключові генерали, горіло і вибухало те, що заважало жити... Гинула в боях та при арештах і агентура - не все можна доручити одноразовому виконавцю. Але втрата добровольців диверсантів незрівнянна навіть із одним піхотним боєм. Так вони і перемогли - сталевою волею та філософським ставленням до куртуазних конвенцій. А ми продовжуємо свій Верден- начебто у кожного полководця свій завод з виробництва новобранців... І тінь Сайгона-1975 потихеньку наповзає на Київ. Треба бити ворога там, де він не воює. Nulla est veritas, omnia licent.