Це AMES: коментарі, оцінки, погляди

Отже, маємо юридичну рамку для подальших контрактів. Зеленський чітко розписав логіку: спочатку документ, потім контракти, далі - технологічна співпраця та інвестиції. Це класична B2G-угода, де держава входить через МОУ, а потім відкриває ринок для промисловості. Сподіваюся, після цієї угоди обмеження для українського MilTech будуть зняті.Формулювання «безпековий донор» - не випадкове. Зеленський свідомо перевертає традиційний наратив: Україна не реципієнт допомоги, а постачальник безпеки. Це має пряме значення для переговорів із Трампом про мирну угоду: якщо Україна є безпековим донором для союзників США в регіоні, то аргумент «Україна коштує Америці грошей» стає значно слабшим.Найцікавіша фраза у всьому повідомленні: «Саудівська Аравія має те, у чому зацікавлена Україна». Що саме? Є три варіанти: нафтодолари для фінансування оборонної промисловості; технології та компоненти, яких немає в Україні; дипломатичний вплив на США через саудівський канал. Найімовірніше - усе три одночасно.Згадка про Росію та допомогу Ірану - це дипломатичний сигнал Ер-Ріяду: Москва і Тегеран є союзниками, тож саудівська проблема з Іраном та українська проблема з Росією є частинами одного конфлікту. Зеленський пропонує спільну рамку.Це найбільш конкретний результат дронової дипломатії за весь час. Не заява про підтримку, а підписаний документ. Не обіцянки, а рамка для контрактів.

Оцінюючи перспективи переговорів з Тегераном, важливо уникати пастки сприйняття Ірану як моноліту. Найбільш точний публічний портрет ключової фігури нинішнього моменту - Мохаммада Багера Галібафа - дає журналіст Мазіар Бахарі, який знає систему зсередини.За Бахарі, Галібаф - це не ідеолог і не реформатор. Це «хамелеон», який вижив у системі саме завдяки відсутності незмінного ідеологічного ядра. Жодна фракція йому не довіряє, але всі з ним працювали, коли це було вигідно. Його статус єдиного «viable option» у пост-Хаменеї Ірані - це не випадковий сигнал, а свідома інвестиція в майбутнє, яку його радники почали маркетувати у світових столицях ще в червні 2025 року.Проте здатність Галібафа домовитися впирається у внутрішню архітектуру КВІР, де чотири структури мають принципово різну логіку виживання.Командний корпус КВІР. Для цієї категорії прагматичний відступ означає збереження щонайменше своїх економічних позицій. Вони орієнтовані на великі інфраструктурні проєкти та легалізацію капіталів - санкції для них критично здорожчують логістику. Це традиційна база Галібафа, суттєво ослаблена після загибелі Саламі та Пакпура. Ахмад Вахіді намагається консолідувати залишки впливу, але процес не завершений. Їхня позиція найбільш прагматична - переговори через Галібафа для них є меншим злом, і в цьому питанні їхня логіка збігається з логікою Трампа. Натомість публічного «так» очікувати не варто - максимум мовчазна толерантність через страх перед радикалами.Джебхе Пайдарі (Фронт стійкості). Найнебезпечніший опонент. Для них угода з «Великим Сатаною» - це не політична поразка, а теологічна зрада. На відміну від генералів КВІР, ця група контролює тіньові потоки та контрабанду - тобто економічно нічого не втрачає від санкцій і не має стимулу йти на компроміс. Вони контролюють ідеологічну індоктринацію та внутрішній терор. Їхнім патроном вважається Моджтаба Хаменеї, чиє тритижневе мовчання створює вакуум визначеності. Можлива реакція на переговори - активний саботаж, медійні витоки та потенційна фізична ліквідація переговорників.Сили Кудс. Зацікавлені у продовженні конфлікту, адже будь-яка угода означає кінець їхніх зовнішніх операцій і втрату впливу. Есмаїл Каані, хоча і живий, перебуває під підозрою у зраді й намагається продемонструвати лояльність публічними заявами. Міністр закордонних справ Арагчі фактично визнав, що частина підрозділів Сил Кудс діє «незалежно та ізольовано». Їхня реакція найбільш непередбачувана - вони здатні зірвати будь-яке заморожування однією ракетою або терактом без санкції згори.Басидж. Силова вертикаль внутрішнього контролю, чиє виживання залежить від рівня репресій. Ідеологічно близькі до Пайдарі, але прагматично здатні пережити угоду - якщо вона не зачепить їхні внутрішні повноваження та фінансування на придушення протестів. Найімовірніша реакція: готові прийняти заморожування за умови перенаправлення ресурсів із зовнішньої експансії на внутрішній терор.Якщо переговори таки відбудуться і Галібаф зможе підписати заморожування, він не здатен гарантувати його виконання - бо не контролює всі чотири структури одночасно. Саме тому неформальне припинення вогню є реалістичнішим за повноцінну угоду: воно не вимагає публічного підпису, який став би для Пайдарі та Сил Кудс сигналом до атаки.У цій грі Галібаф виконує роль сапера-смертника. Система виштовхнула його вперед, щоб він розчистив шлях. Він ходить по лезу - і лише амбіціями можна пояснити його можливу участь у переговорах.Аналітика від Ігоря Семиволоса.

Раптове повідомлення Дональда Трампа про переговори з Тегераном та синхронні витоки з ізраїльських джерел щодо постаті Мохаммада-Багера Галібафа поставили перед аналітиками фундаментальне питання: ми спостерігаємо реальний дипломатичний прорив чи чергову ілюзію, покликану заспокоїти нафтові ринки?Щоб зрозуміти суть гри, варто вийти за межі офіційних спростувань і зазирнути в архітектуру іранської влади, яка зараз переживає найбільш турбулентний період за останні десятиліття.Голова іранського парламенту Галібаф не є типовим теократичним апаратником. Це людина системи, але з виразним технократичним профілем. Він генерал КВІР часів ірако-іранської війни отже має силовий ресурс. Він був шефом поліції та мером Тегерана протягом 12 років (адміністративний досвід). Його заяви в Давосі про непотрібність ядерної зброї для ісламу та критика заперечення Голокосту свідчать про те, що він розглядає ідеологію не як догму, а як інструмент.Для Вашингтона Галібаф - ідеальна «упаковка». Трампу потрібен партнер, якого можна продати американському виборцю як «прагматика, з яким можна домовитись», на противагу «безумним фанатикам».Питання про роль Галібафа неможливе без відповіді на інше: що сталося з Моджтабою Хаменеї? Відсутність будь-якого сигналу від новопризначеного Верховного лідера протягом трьох тижнів в умовах екзистенційної кризи - поведінка нераціональна. Можна виділити три сценарії:Повна недієздатність або смерть: Іран керується колективним органом (КВІР, Рада з доцільності, Парламент). Галібаф у цьому сценарії - не просто переговорник, а головний претендент на лідерство. Його контакти з США - це інвестиція у власне майбутнє та запит на американський нейтралітет.Часткова дієздатність: Моджтаба санкціонував певні кроки, але не може з'явитися публічно. Галібаф діє як уповноважений посередник з мандатом, але без права фінального підпису.Свідоме приховування: Використання невизначеності як ресурсу для маневру. Однак три тижні мовчання роблять цей варіант найменш імовірним.Більшість непрямих ознак вказують на перший або другий сценарій. А це означає, що єдиного центру прийняття рішень в Ірані зараз не існує.Офіційне спростування Галібафа щодо переговорів не повинно вводити в оману. В іранській політичній культурі публічне заперечення контактів є частиною самих контактів. Це протокол безпеки: ніхто не визнає діалог з «Великим Сатаною», поки не зможе презентувати результат як перемогу. Згадайте Оманський канал 2013 року - таємні перемовини тривали місяцями під канонаду офіційних заперечень.Для Трампа «підсвічування» Галібафа - це підготовка до угоди (deal). Якщо він хоче виходу з конфлікту без публічної капітуляції, йому потрібен прийнятний партнер. З іншого боку, ізраїльський витік про ці контакти може бути як правдою, так і спробою «спалити» цей канал, зробивши його публічним і тим самим ускладнивши маневр для обох сторін.Незважаючи на оптимізм Трампа, фундаментальні проблеми залишаються. По-перше, це горезвісний ядерний фактор. 440 кг збагаченого урану нікуди не зникли. Будь-яка угода без вирішення цього питання буде неприйнятною для Ізраїлю та американських «яструбів».По-друге, це внутрішня нестабільність. Якщо Галібаф лише претендент, будь-яка його домовленість може бути саботована КВІР у процесі боротьби за владу.Ймовірність «заморозки» конфлікту (припинення активних ударів через виснаження) на мою думку оцінюється десь у 50-60%. Це, як ви розумієте, не мир, а тактична пауза. Ймовірність повноцінної угоди з вирішенням питань Ормузу та ядерної програми значно нижча - лише 20-25%.Справжня зміна режиму через повстання, на яку розраховували раніше, зараз виглядає найменш імовірною (менше 10%). Іранська система демонструє здатність до силового утримання контролю навіть у стані паралічу верхівки. Припускаю, що для внутрішньополітичних подій в Ірані зупинення війни буде лише початком кризи. Але це окрема тема.

Нова публікація в The New York Times розкриває залаштунки рішення США та Ізраїлю розпочати війну з Іраном. Виявляється, в основі всього лежав план, який базувався на вірі у швидке внутрішнє повстання в Ірані.У січні 2026 року голова «Моссаду» Давид Барнеа представив у Вашингтоні оптимістичний сценарій: початок бойових дій та ліквідація ключових лідерів режиму мали стати тригером для масового повстання іранської опозиції.І Дональд Трамп, і Беньямін Нетаньяху прийняли цей план як робочий попри те, що Військова розвідка Ізраїлю (АМАН) та старші офіцери США висловлювали глибокий скепсис щодо реалістичності такого сценарію.Минуло три тижні великої війни, але очікуваного повстання не відбулося. Причини виявилися очевидними для військових, але не для політиків. Американські генерали прямо казали Трампу: «Іранці не вийдуть на протести, поки США та Ізраїль скидають на них бомби». Зовнішня агресія завжди консолідує суспільство навколо прапора, навіть якщо воно ненавидить режим.За даними журналістів, Нетаньяху вже за кілька днів після початку війни вилаяв керівництво «Моссаду» за відсутність результатів, побоюючись, що Трамп може зупинити операцію будь-якої миті через відсутність швидкого успіху.Які стратегічні висновки можна зробити? США та Ізраїль потрапили у структурну пастку «оптимізму» через віру у фантом. Адміністрація Трампа увійшла у повномасштабну війну, базуючись на розвідувальному сценарії, якого фактично не існувало в реальності.Станом на зараз стає очевидною різниця в цілях: Axios цитує чиновника Білого дому: «США хочуть стабільності, а Нетаньяху - ні, особливо щодо Ірану». Для Ізраїлю хаос в Ірані є прийнятною ціною, для Вашингтона - це стратегічний кошмар.Тепер президент США змушений вибирати: визнати помилку плану «Моссаду» і зупинитися (втративши обличчя), або йти до кінця (в сухопутну операцію), на яку він не підписувався. Іран виявився набагато стійкішим, ніж його змальовували в кабінетах «Моссаду». Режим використовує удари США для внутрішньої мобілізації, що значною мірою обнуляє план Барнеа.

Ультиматум президента Трампа про знищення електростанцій Ірану у разі невідкриття протоки протягом 48 годин демонструє фундаментальне нерозуміння природи іранського режиму та регіональної динаміки.Не вам розповідати, що погроза ударами по цивільній енергетичній інфраструктурі межує з погрозою воєнним злочином. Країни Перської затоки сприймають це з острахом, оскільки розуміють: відповідь Ірану припаде саме на їхні електростанції та опріснювальні установки.Такий розвиток подій неминуче втягне у конфлікт хуситів, яким буде важко залишатися осторонь за таких умов. Іран, ймовірно, відповість на ультиматум ударом по інфраструктурі однієї з арабських країн Затоки, щоб продемонструвати готовність «підпалити регіон». Саме тому, країни Затоки, будучи першочерговими цілями, прискорять власні зусилля щодо деескалації, фактично діючи всупереч стратегії США.З точки зору ефективності досягнення цілей, це класична пастка стримування. Подібна риторика не змінить позицію Ірану. Вона заганяє самого президента США у глухий кут: або розпочати новий етап ескалації, або відступити, остаточно зруйнувавши авторитет американського стримування.Для Ірану закриття протоки - це головний політичний актив. Вони не відкриють її добровільно, оскільки саме це дає їм владу в поточному моменті.Водночас варто враховувати й проміжний сценарій: Іран може обрати стратегію контрольованого дроселювання протоки замість бінарного вибору між повним закриттям і повним відкриттям. Ознаки цього вже є - іранські танкери продовжують рух до Китаю через альтернативні маршрути, окремі судна отримують вибірковий дозвіл на прохід. Це дає Тегерану постійний важіль без формальної капітуляції і без повної ескалації - керований клапан тиску, яким можна торгувати в будь-який момент.Саме тому будь-який ультиматум про «повне відкриття» апріорі програє іранській логіці часткових поступок - і саме це робить стратегічну підготовку США до цього сценарію фундаментально неадекватною.Якщо Вашингтон справді ставить за мету відкриття протоки, перед ним залишається лише два варіанти: пряме застосування масованої сили або/та зміна режиму в Тегерані. Будь-які спроби діяти через «погрози без наслідків» лише підкреслюють нерозуміння того, що Іран - це не Венесуела, і він готовий до екзистенційної ескалації.Причому, якщо Вашингтон хоче гарантовано відкрити протоку, йому доведеться контролювати берег. А контроль берега - це вже сухопутна операція. Трамп намагається купити «результат» за ціною «ракет», але логіка Ірану змушує його або платити «кров'ю солдатів», або відступати.Не позаздриш.

Питання: Який же це «екзистенційний виклик», якщо потенційна жертва сама зламала механізм, який мав унеможливити створення ядерної зброї Іраном? І в якому сенсі «залишити його режиму - означає визнати його право на ядерний шантаж у майбутньому»? Хто кого шантажував і шантажує?Очевидно, це питання потребує розгорнутої відповіді. Почнемо з позицій сторін перед 2015 роком.Іранці розробляли ядерну програму, що дісталася їм ще з часів шаха - США в рамках програми «Атоми для миру» (1957) допомогли йому з першим дослідницьким реактором, однак повноцінну програму збагачення урану Іран розвивав самостійно вже після Ісламської революції 1979 року. На початку 2000-х хитрий перський розум вигадує абсолютно блискучу комбінацію: Іран, який перебував під санкціями з 1979 року, потребував доступу до ринків та інвестицій - і тему розробки ядерної програми (Бушер, збагачення урану) вирішили використати на переговорах як козирну карту. Поступово всі втягнулися в цей процес, але сама думка про те, що ісламістський авторитарний режим матиме ядерну зброю, лякала всіх. Рада Безпеки ООН наклала на Іран безпрецедентні санкції, намагаючись призупинити цей процес, а ізраїльтяни займалися своєю улюбленою справою - вбивством інженерів-атомників.Врешті-решт у 2014 році сторони почали закритий діалог - дещо з того, ясна річ з елементами голлівудського трешу, показано в одному із сезонів «Homeland». Тоді при владі в Ірані перебував президент-реформатор Хасан Рухані, а в Білому домі - Обама. Угода відбулася, всі раділи.Чому тоді раптом Трамп у 2018 році з гуркотом її розірвав? Проста відповідь - Нетаньягу, який починаючи з 1992 року, щойно з'явившись на ізраїльській політичній арені, обрав Іран своїм «Карфагеном». Тут не треба було нічого вигадувати - обидві країни справді перебували практично у стані «тихої» війни, а їхні інтереси в регіоні повністю суперечили один одному. Ідея іранської атомної бомби - це ідея-фікс Бібі.І тут ми переходимо до іранської сторони. Арабська весна 2010–2013 років відкрила для іранських амбіцій нове вікно можливостей, а ресурси, отримані після 2015 року, - не всі, але левова частка - пішли на ракетну та дронову програми і на поширення впливу в регіоні. Цьому, як не парадоксально, сприяли й самі США: хаос в Іраку призвів до появи ІДІЛ, і американці потребували іранців для боротьби із сунітськими джихадистами. У пустелі беруть воду від того, хто її пропонує.Упродовж 2015–2023 років Іран розширив свій вплив на весь регіон, пробивши так званий шиїтський коридор від Тегерану до Бейруту; на півдні з 2014 року підтримав рух «Ансар Аллах», відоміший як хусити. Все це, звісно, робилося з міркувань стратегічної оборони, яка передбачала: краще вести війни на території інших держав, ніж битися на власній. До 2018 року іранці практично взяли під контроль - повністю або частково - Ліван, Сирію, Ірак та Ємен, створюючи загрозу іншим полюсам сили в регіоні.Далі ви знаєте. Білий дім прийняв ці аргументи до уваги - до того ж ніщо так не тішить Донні, як можливість скасувати рішення Обами чи Байдена. Потім почалося те, що почалося: 2023–2025 роки - Газа та Ліван, 2024-й - Сирія. Сталося те, чого іранські стратеги боялися найбільше: втративши лінію оборони на чужих територіях, вони отримали війну на власній.

18 березня 2026 року медіа країн Затоки (Саудівська Аравія — Asharq Al-Awsat, Arab News; ОАЕ — Gulf News, Khaleej Times; панарабські видання) писали про Україну трішки активніше, ніж за попередні дні, з акцентом на виступ Зеленського в британському парламенті 17 березня та заяву про відправку українських анти-дронових експертів до країн Затоки та Близького Сходу. В цілому українська тематика слабко висвітленаArab News (Саудівська Аравія, англійська версія)• "Zelensky: Ukraine sent 200 air-defense experts to Middle East" (опубліковано 18 березня, ~21 годину тому) — Зеленський заявив, що понад 200 українських експертів з протидії дронам вже в регіоні (Емірати, Катар, Саудівська Аравія, на шляху до Кувейту), ще 34 готові вирушити. Відправлено на прохання партнерів, включаючи США. Це частина "Drone Deal" з США. Згадується, що команди працюють у країнах Затоки та ширше у регіоні Близького Сходу.• "Zelensky urges EU to unblock 90-bn-euro loan for Ukraine" (18 березня) Зеленський у Мадриді закликав ЄС подолати вето Угорщини на €90 млрд кредиту для України.• Також є згадки про арешт українців в Індії (за нібито тренування дронів у М'янмі) та екстрадицію російського археолога до України з Польщі.• Asharq Al-Awsat (Саудівська Аравія, англійська версія)• "Russia Says It Foils Biggest Ukrainian Drone Attack in a Year" (оновлено/публіковано 18 березня). Росія збила 250 українських дронів на Москву за вихідні і це найбільша атака за рік.• "Russia’s Gerasimov Says Putin Ordered Ukraine Buffer Zone Expansion in 2026" (18 березня). Тут переповідають Герасимова про розширення "буферної зони" в Сумській та Харківській областях.• "Starmer Tells Zelensky ‘Focus Must Remain on Ukraine’ amid Iran War" (17 березня, але оновлення 18-го). Стармер у Лондоні сказав Зеленському, що фокус повинен залишатися на Україні, попри війну з Іраном.Gulf News та Khaleej Times (ОАЕ). Нових матеріалів саме 18 березня про Україну немає

Чи зможе Трамп вийти з війни за декілька тижнів?Проблема не лише в його бажанні - вона полягає у стратегічній пастці, в якій опинився американський президент. Схематично вона виглядає так: Ізраїль та США досягли відчутних операційних результатів, але іранський режим адаптується. Тиск не зламав систему - він її радикалізував. Це класичний ефект «загартування противника».Тут ми стикаємося з ядерним чинником, який працює як обмежувач виходу. Близько 440 кг збагаченого урану - це не просто цифра. Це аргумент проти будь-якого «заморожування» конфлікту: залишити режим із таким потенціалом означає лише відстрочити більшу загрозу.Наявна дилема ескалації:Щоб нейтралізувати загрозу → потрібна глибша ескалація.Глибока ескалація → ризик хаотичного розпаду Ірану.Розпад Ірану → не прозахідна стабільність, а тривала нестабільність (аналогія з Іраком чи Лівією очевидна).Усе це відбувається на тлі закриття Ормузької протоки, що є потенційним тригером уже не регіональної, а глобальної економічної кризи. Ситуацію ускладнює той факт, що всередині Ірану немає прийнятного партнера для перемовин, а партнери по НАТО не готові вв'язуватися в авантюру Трампа та Нетаньягу після року «витирання об них ніг».Головна проблема на сьогодні - це відсутність того, що стратеги називають off-ramp (шляхом деескалації): немає переговорного партнера, немає коаліційної єдності, немає сценарію «перемоги», який не породжував би нових катастроф. Ситуація структурно нестабільна, і логіка подій штовхає до подальшої ескалації незалежно від бажання сторін.До цього варто додати ерозію союзницької бази, яка робить будь-яку тривалу кампанію ще вразливішою політично. Разом це нагадує динаміку, яку Барбара Тачман колись описала як «марш дурнів» - коли кожен крок логічно випливає з попереднього, але весь ланцюг веде до катастрофи.Схоже, Трампу доведеться або змінювати своє ставлення до союзників та України, або продовжувати йти «дорогою дурнів», коли уряд діє всупереч власним інтересам, а курс зберігається попри наростаючі докази провалу.

Щодо заяви з погрозами Україні голови комітету іранського парламенту Ебрагіма Азізі, яка трохи наробила галасу в наших медіа, подивився на медіа розголос в самому ІраніА його практично не має. Є повідомлення новинних агенств і все)За вихідні 14–15 березня 2026 в іранських державних та напівофіційних медіа (IRNA, Fars, Tasnim, Mehr, ISNA тощо) Україна згадувалася дуже мало і майже виключно в контексті заяви Ібрагіма Азізі. Основний фокус іранських ЗМІ це наслідки війни з США/Ізраїлем, похорони загиблих командирів, відповідь на удари, економічні проблеми від санкцій та нафтової блокади.Пост Азізі в X від 14 березня про те, що «вся територія України стала законною ціллю для Ірану» через допомогу Ізраїлю дронами/технологіями протидії Shahed, був процитований кількома агенціями (Fars News, Tasnim, Mehr) у суботу ввечері та неділю вранці з типовим формулюванням «Україна, надаючи підтримку сіоністському режиму в агресії проти Ірану, сама стала учасницею війни» (з посиланням на статтю 51 Статуту ООН). Без нових деталей. Розвитку теми немає. Ніхто з вищого керівництва (Пезешкіан, Араґчі, КВІР) не коментував Україну в суботу–неділю. Немає анонсів ударів, ультиматумів чи реакцій на відповідь Києва. Тема швидко згасла в іранському інфополі. Також, жодних матеріалів про Зеленського–ПехлевіВ іранських медіа за вихідні домінуючими темами були похорони Шамхані (безголовий труп Шамхані став мемом в опозиційних колах, але не в державних ЗМІ), удари по Ірану, обіцянки «найжорстокішої відповіді», економіка (нафта, інфляція), внутрішня стабільність.

Заява Трампа про те, що США не потрібні українські дрони, парадоксальним чином лише посилює українську позицію на Близькому Сході. Якщо брати до уваги відоме ставлення регіональних еліт до цього «діда», його зверхність стає для нас стратегічним трампліном. Я добре пам'ятаю, як радикально змінилося ставлення арабських експертів до України після розмови про «козиря в Білому домі» у 2025 році.В арабській політичній культурі суб'єктність і здатність тримати удар цінуються значно вище за формальні угоди. Поведінка українського керівництва тоді справила справжній фурор. До 2025 року багато арабських еліт сприймали Україну лише як «клієнта» США, який повністю залежав від волі Вашингтона. Але ситуація переломилася, коли Україна спочатку чітко продемонструвала свою позицію - і тут порівняння з декількома арабськими лідерами, які сиділи в тому самому кріслі у Білому домі, виявилося далеко не на їхню користь. На Сході побачили лідера, який не знітився перед тиском і не перетворився на слухняного прохача, що чекає на вказівки.Закріпивши за собою статус гравця, здатного грати у самостійну гру, Україна перейшла до конкретики - пропозиції унікальних оборонних рішень. Дрони-перехоплювачі стали тим самим реальним аргументом, який підкріпив політичну позицію технологічною перевагою. Виявилося, що ми володіємо експертизою, якої наразі не мають навіть США з їхніми мільярдними бюджетами. Ми змінили роль: із «споживача західної допомоги» перетворилися на «постачальника критичних технологій».Свіжа заява Трампа на шоу Брайана Кілміда, де він відмахнувся від української допомоги в захисті баз у Йорданії (мовляв, «ми знаємо про дрони більше за всіх»), сприймається в регіоні не як прояв сили, а як звичайна пиха. Експерти в Катарі, ОАЕ та Саудівській Аравії чудово знають реальність - достатньо почитати регулярні огляди арабської преси, які вже понад рік готує Serge Danylov - мабуть, єдиний в Україні аналітик, який систематично моніторить регіональні медіа в оригіналі.Проблема не в тому, чи мають американці власні дрони. Проблема в тому, що для арабського світу саме українські дрони-перехоплювачі сьогодні є єдиним робочим, відносно дешевим і, головне, «перевіреним кров'ю» рішенням.Ставлення арабських експертів до Трампа як до людини непередбачуваної та часто неповажної до регіональних нюансів створює для України ідеальний емоційний місток. На тлі американського ізоляціонізму українська готовність ділитися технологіями «тут і зараз» виглядає як стратегічне партнерство нового типу. Це не просто торгівля - це вихід на рівень прямої безпекової взаємодії, який суттєво посилює українську та європейську суб'єктність у регіоні.