Я другий тиждень спостерігаю за тим вихором новин, який наче відрами ллється на голови як цивільних громадян, що вже п’ятий рік перебувають і виживають в умовах небезпеки та хронічного стресу, так і військових, які не просто «тримають кордони», а перебувають в умовах крайнього навантаження, з постійним ризиком для здоров’я та життя. Загалом усі ми продовжуємо проживати травмуючий досвід, безпрецедентний і обтяжений важким хаотичним інфопотоком.Перераховувати все, що викликало палки дискусії, обговорення, срачі (типову стилістику українського фейсбуку) повністю не буду. Просто зазначу, що розслідування «Бабеля» щодо випадків насильства стосовно військових з боку командування перетекло у шквал новин та обговорень нападу та бійки з представниками ТЦК у Львові, а потім перекрилося диспутом щодо виставлення рядочком причетних до «вуличних безпорядків» і примус їх до вибачень на камеру із вигукуванням гасел. Тобто у публічне приниження, замасковане під «виховні дії».А далі вибухнули новини щодо скоєння злочину (бо вбивство, за моїми ціннісними орієнтирами, є злочином) і цей злочин, на жаль і на жах, здійснено групою військових. На сьогодні вже відомо, що всі вони під затриманні. Знов чекаємо на слідство. Чи дають усі ці події відчуття єдності? Ні. І не можуть дати.Кожен кейс, кожна подія - це не проста алгоритмічна задачка, яка може вирішитися за допомогою формули, з якою всі погодяться.Кожна з цих подій має складне нашарування: від джерел, причин, свідомих дій та підсвідомих імпульсів до болю, травми, власних досвідів, різних рівнів моралі, корпоративної культури і понять про добро та зло, які, на жаль, змінюються й деформуються в умовах довгої війни.Я читала багато кого ці дні і говорила за межами фейсбуку з друзями, колегами, представниками різних галузей, намагаючись розділяти емоційні реакції та дорослий аналіз, який завжди потребує часу і добору не лише гіпотез, пліток і чіпляючих заголовків, а й більш чіткої інформації.Мій професійний досвід дає мені змогу розуміти й розділяти просте від складного та багаторівневого. Але не дає мені захиститися від сорому, страху і холодного відчуття втрати довіри та взаємоповаги.Саме на останніх двох позиціях, на мою думку, ми могли балансувати і брати їх як ресурс для того, щоб витримувати й проживати трагедії, біль, безсилля.Сором і страх не найкращі почуття для подолання і самозбереження в часи турбулентності.Багато з тих, з ким я говорила, і тих, кого я читала, сходяться у відчутті відсутності чіткої законодавчої бази, прозорих алгоритмів, які б допомогли утримувати рамку загальносуспільних стандартів, а також диференціювати кроки та дії, що могли б допомогти розвинути взаємодію і відновити мости між цивільними та військовими.Бо те, що склалося хаотично у перші дні війни, не могло продовжувати існувати, утримуватися у прозорій рамці та розвиватися без чіткої законодавчої бази.І, можливо, комусь здається, що цей сніговий ком подій про різне. Насправді всі ці події пов’язані між собою.Кожна є нестерпно болючою, такою, що виходить далеко за межі побутового досвіду і навіть того досвіду, який ми отримали з вами за період довгої війни.А отже, без належної обробки, інтеграції, алгоритмів протидії та переходу від відчуття безвиході до відчуття спроможності на щось впливати ці події можуть стати такими, що призводять до ретравматизації, вторинної травми і посилюють і так далеко нестабільний стан суспільства.І тут, на мою думку, ми знаходимося в точці, після якої або знову зайдемо на звичне сценарне коло, коли після розголосу, дискусій і срачів, що таки призвели до певних реакцій та дій з боку різних гілок влади, суспільство видихне і спустить усе на самоплив.Або ж почнемо розуміти, що від кожного з нас залежить, у якому суспільстві ми хочемо жити і що ми закладаємо в основу: свавілля, беззаконня чи таки щось більш адекватне й відповідальне.Бо сценарний протокол існує не лише в індивідуальному сценарії, а й у сценарії системи. І база тут має велике значення.Ще маємо шанс на зміни.Мій допис є радше рефлексією, ніж набором чітких кроків. Бо жоден психолог миттєво не здатен знайти відповідь, що робити. Жоден психотерапевт не може лікувати те, що виходить за межі його компетенції.Більше того, як громадянка України я відчуваю вкрай неприємний для мене стан небезпеки, не зовнішньої, а внутрішньої.Усе важче зберігати людське.