Про що це для тебе? Є таке дивне й на перший погляд бісяче питання, яке часто звучить під час психоаналітичних сесій. Згодом, коли автоматичні захисти слабшають, воно відкриває простір для рефлексії й допомагає відокремити спільне від особистого. Ці чотири роки, для мене, час тотальної дихотомії. Період, у якому водночас розривалися й зміцнювалися зв’язки, де зневіра та розчарування перебували в постійному конфлікті з надією та силою волі. Адаптація до нових реалій і відкриття в собі якостей, не завжди приємних, конкурували з бажанням повернути все «як було». Розуміння того, що «як було» вже ніколи не буде, врешті зустрілося з іншим усвідомленням - я вже й не дуже пам’ятаю, яким було те «раніше». Але кадри серіалів, знятих у мирні часи, досі викликають щось межове - між тугою та ностальгією. Бажання втекти від реальності, раз і назавжди захлопнувши кришку ноутбука, витіснялося болем від втрат, які стукали знов і знов - через двері сусідньої кімнати, нічними дзвінками, пекучими повідомленнями в соцмережах. Нервова система поступово перейшла у дивний стан – латентної емпатії. Мої канали сенсорного сприйняття, здебільшого аудіальні, навчилися відрізняти звук сміттєвозів від роботи ППО, мопеди, що везуть замовлення, від «мопедів», що несуть небезпеку. Іноді здається, що мозок навчився обробляти інформацію з шаленою швидкістю. Але я добре розумію, обробляти не дорівнює інтегрувати. Я все більше відчуваю, що моя робоча пам’ять переповнена новинами, дописами, чужою й власною аналітикою, і… сотнями історій людей – трагічними й героїчними, болючими й радісними, схожими й водночас різними. Тому я почала вести маленький щоденник. Скоріше за все, я його ніколи не опублікую. Але він допоможе мені врешті-решт інтегрувати цей досвід. За ці чотири роки, з 24.02.2022, я відчувала себе і на вершині, і під нею; і самотньою, і в колі своїх; сповненою сили та віри, і самураєм, у якого, як-то кажуть, немає мети, є тільки шлях. Я навчилася чекати і не чекати, робити маленькі кроки, жити тут і зараз, планувати не більше ніж на тиждень і майже миттєво змінювати плани. Ці чотири роки остаточно заземлили мене й навчили прийняття: світ одночасно прекрасний і несправедливий. І ти справді багато чого можеш змінити, окрім того, що не підлягає контролю. Ці чотири роки від початку повномасштабного вторгнення дали мені важливе усвідомлення: коли ти доросла, ніхто не зобов’язаний піклуватися про тебе. Але! той, хто хоче тебе підтримати, обов’язково знайде спосіб це зробити. Минє ще кілька років, і я перечитаю цей допис; так само, як сьогодні перечитую свій перший текст, написаний на початку вторгнення рф в Україну - "роби те, що можеш і вмієш робити добре". Обов’язково переслухаю й розшифрую всі свої ефіри; хто знає, можливо, з них вийде друга книга. Я це зроблю, додавши нові дані й висновки до своєї рефлексії. І, можливо, знайду точнішу відповідь на дивне питання: про що це для мене. А поки – вшаную пам’ять тих, хто пішов за ці довгі роки війни. І подякую тим, хто залишився поруч – у максимально екзистенційному сенсі цього слова. Дякую, що ви були. Дякую, що ви є. Тримаємо зв’язки.