Спостереження. Олександрові Усику, як на мене, досить грамотно вибудовують президентську кампанію. Зірок з неба ця, можливо, дещо стихійна, протокоманда не хапає, але їй це і не потрібно (наразі). Думаю, що після вчорашніх, гм, святкувань, у Вашингтоні, кулуарно його зустрінуть також із чільними губернаторами та сенаторами від Демпартії, оскільки "зрозуміло, що...". Так я собі думаю. Якщо раптом у нас тут виникне перспектива виборів - чи є в нього шанси виграти? Безумовно. Величезні. Чому? (І) За гамбурзьким рахунком, єдине конфліктне питання з його "боку рингу"- це конфесійне питання. Але а) воно не завадило обратися В.Зеленському, він узагалі атеїст б) на 8-й рік нинішнього правління для посилення позицій канонічної автокефалії не було зроблено нічого, якщо не сказати навпаки. (ІІ) Найгостріший запит суспільства сьогодні існує на "нормалізацію". Діюча влада, навіть якби навіть й хотіла - вже ніколи не зможе його задовільнити. Ці тенденції, окрім іншого, розвиваються на тлі відчутної латиноамериканізації (в найкращому випадку) внутрішньої української політики, тобто токсичної суміші технологізованого магічного мислення, функціонального троцькізму ("давай-давай"), проектного перонізму ("планів наших громаддьо") та різних видів уже хронічного, болісного ресентименту в умовах тотальної інституційної деградації. Слід сказати, що 22-й рік зруйнував політико-партійну систему так само, як 19-й і 14-й роки, але тоді ще лишалися якісь кавалки партійних структур, які існували у період 1998-2014 років. Зараз поле якщо і не повністю порожнє, але незаповнені ніші стали гігантськими. Ситуація, яка поступово складається, чимось нагадує 1988-1992 роки, але на відчутно зміненому соціальному фундаменті (тоді було умовно "безкласове" суспільство - і апарат, сьогодні - приватизований апарат - і майже тотально люмпенізоване, не з власної провини, частково ще жевріюче прекаріатне суспільство). Це вибухонебезпечний фундамент, але вибуху ніхто не бажає, через притлумленість соціуму безкінечними вибухами і втратами (чим безсоромно користується приватизований апарат). Відповідно - і постійне посилення запиту на "нормалізацію" і циклічна українська хвороба гетманізму, яка спонукає шукати ідеалізовану постать лідера, який би вособив таку нормалізацію. За виключенням 2019-го року така логіка обумовлювала результат президентських виборів 1991, 1994, 1999, частково 2004, 2010 та 2014 років. За правильного встроювання в такий образ і якісної розбудови широких суспільних коаліцій - це "цілком може бути" і Усик. І тепер слід додати про "фе", "естетику" та вічну дулю в кишені української інтелігенції, яка тепер марить чи-то черговим генералом, чи-то поверненням у 2014-19 роки...Традиція кобзарства та марксистський за походженням імператив "як має бути" - все це не може не викликати сентиментальних почуттів. Але соціальна реальність навколо - помітно інша і вона жорсткішає ледь не щотижня. Проблеми, які зараз ледь-ледь заливаються європейськими та іншими грошима незабаром доведеться вирішувати в умовах, близьких до 1992 року. Наша традиційна вербальна хореографія як і повсякчас раніше виявиться щодо них безпомічною.