У мене немає фото з Алімовичем, тому проілюструвати нічим. Але є 26 лютого 22 року, коли ми зайшли на КСП КомТро. На вулиці було холодно, хлопала дерев'яна зелена двєрка, під сходами стояв охуєнний NLAW в коробці. Один. Але охуєнний. Але один. Алімович хвилин через десять вийшов з кімнати, що була набита офіцерами, ноутбуками, сігарєтамі і матюкамі, подививсь на нас і спитав, що нам тре, і чим він може допомогти. Ми відповіли, що нам від нього треба тільки підпис на протоколі. Що в нам - молоде (бггг) енергійне ДФТГ "Укроборонпром", і ми тут вирішили користь приносити. Алімович вздохнув і ще раз перепитав, чи треба нам там зброю, форму чи якесь добре напутствіє. Ми ввічило подякували і сказали, що зброя в нас є, форма теж, проєкт БРки вже написаний, напутствіє не завадить, але тре підпис. І один охуєнний NLAW (це вже я попросив, чисто для себе). Алімович приободривсь, розписався, про себе подякував нам про те, що нам нічого не тре, і відправив виконувати задачі, які ми самі собі нарізали. А про NLAW - вздохнув і сказав, що це тільки коробка від нього. Ми вийшли на двір, хлопнув зеленою дверкою, я побачив кучу знайомих та пішов здоровкатися. Повномасштабна війна йшла вже два з половиною дня. І ніхто тоді не думав, що через тисячу там з чимось днів Алімович буде стояти в суді, як особливо небезпечний бригадний генерал, і дивитися на своє життя через мутне скло загородки. І на вулиці знову холодно.