Як Африка рятувала біженців

Ми в Україні насправді дуже, дуже мало знаємо про Африку, її історію та здобутки. Натомість часто знаємо якусь лажу на кшталт того, що банани ростуть на пальмах (ні, не на пальмах). Але я роблю зусилля, щоб розібратися в культурі й історії — досліджувати це нелегко. Інформації у доступі мало — ще спробуй її знайти й опанувати. Втім, мені допомагають знання мов і комунікабельність. І що далі, то більше цікавого знаходжу.

Наприклад, чи ви знали, що під час Другої світової війни Кенія приймала єврейських біженців? Я не знала.

Єврейська сім’я живе в Німеччині: мама, тато і донька-дошкільнятко. Тато працював адвокатом, але справи його ставали дедалі гіршими. То роботи меншає, то вже й зовсім немає, а потім і права на неї позбавляють, та й узагалі друзі почали шарахатися… І такі обмеження, і сякі, і що далі, то їх більше… Втім, усі переконані, що це тимчасово й усе скоро налагодиться. Тато дізнається, що є варіант купити квиток на пароплав, опинитися в Кенії та там побути. Він ухвалює рішення, яке його родині та колу спілкування здається надмірним, — поїхати в Африку. Подивитися, що й як, а якщо все гаразд, то згодом забрати сім’ю.

Він їде. В Європі справи продовжують погіршуватися. Він листується з рідними. Розповідає, що в Африці складно: малярія, бідність, англійською він не говорить, місцевих мов поготів не знає… Їжа проста й одноманітна. Ходити треба босоніж… Втім, немає політичної загрози. І вдається влаштуватися на роботу — менеджером на фермі! Копійки платять, але він живий. І він наполягає, щоб дружина з дитиною приїхали до нього.

Дружина не вірить, що собою являє сільське життя в Кенії, і попри всі прохання чоловіка замість простих корисних речей привозить вечірню сукню і порцеляну. Бо сподівається, що будуть прийоми й виходи у світ. А їх не буде!
Ще дорослі переймаються: як же дитина адаптується? Дівчинка в Німеччині була хворобливою: то застуди, то алергії… Як вона зможе? А мови? А як у школу?..

Але справи для євреїв у Німеччині кепські — і дружина з дитиною приїздять до Кенії. Потім вони багато плакатимуть через те, що не змогли вчасно забрати й решту родичів. Хто залишився в Європі — ніхто не виживе.

Чоловікові ведеться тяжко. Бути менеджером на фермі на практиці означає приймати пологи в корів. А він містянин і адвокат! Він найменшого уявлення не має, як це робиться… Телята помирають… Він боїться, що звільнять… Але дуже старається втриматися. Його дуже підтримує й допомагає йому африканець Овуор.

Дружина плаче. Їй не подобається побут, вона побивається за соціальним життям. З чоловіком сваряться. Якось виходить, що він неспроможний забезпечити сім’ї той рівень комфорту, якого вона очікувала, виходячи заміж. Для жінки Африка стає уроком боротьби з егоїзмом.

Єдина, хто абсолютно зачарована красою Африки, — це донька! Пройшли всі болячки — і безслідно. Вона обіймається з собаками й коровами, вивчила суахілі і мову кікуйю, співає африканських пісень, бавиться на свіжому повітрі цілими днями й ніколи не була щасливішою!

На той час Кенія була британською колонією, і єврейським біженцям — до речі, їх там потім назбиралася ціла велика спільнота — велося так собі. Складно. Так, їх приймали, дозволяли бути в країні, брали на прості роботи. Але дивилися зверхньо. З документами були питання, з перспективами були питання, з військовою службою — теж. А ось африканці приймали біженців з усією душею, з відкритим серцем, із щедрістю, турботою і співчуттям. Бо співчуття — це універсальна мова.

Дуже прикро, що історії про біженство були й залишаються актуальними. Нехай мій досвід вимушених переселень був іншим, але мало не на кожній сторінці я впізнавала себе.

Вісім років ця сім’я пробуде в Кенії. Буде багато подій: складних, сумних, приємних, абсурдних — різних. Потім політичний вітер зміниться — і татові знову запропонують бути суддею/адвокатом у Німеччині. Вони повернуться.
А дівчинка виросте, стане письменницею і напише цю книжку. Про те, як Кенія стала для неї другим домом і чарівною країною дитинства.

Книжка пречудова. Щира, цікава. З тих, що написані серцем.