Приказка

Ну що, я потрапила у сьогоднішній гранд-зашквар від видавництва Лабораторія.У них на розгляді був мій рукопис. Щоправда, враховуючи їхню репутацію, це з мого боку була більше розвідка. Я навряд чи погодилася б з ними видаватися, але було цікаво, що вони можуть запропонувати і чи відповідають вони.Виявилося, відповідають!Спам-розсилкою на мейл, де в копії стоять 177 адрес.1. Огидно бачити фальшиві слова про «ми цінуємо ваші зусилля, але…».2. Це пряме злиття персональних даних і порушення закону.3. У розсилку потрапили автори, які подали рукописи лише кілька годин тому.4. І ще хтось, хто не подавав рукопис, а звертався з іншого приводу.Висновки: рукописи ніхто навіть не відкривав. Про професійні стандарти у видавництві не йдеться. Дивно, що не злили в мережу самі тексти рукописів. Дякуємо небу, що вберегло нас усіх від співпраці.Але є й добра новина. Це ж ми, українці. Ми моментально зорієнтувалися і створили спільноту незалежних українських письменників.Втім, лишається відкритим питання до видавництва: які будуть конкретні кроки щодо захисту персональних даних?

Звісно, я була начута про те, що мій односелець Кокотюха плодовитий, як чорнозем Чернігівщини. Звичайно, мені відомо, що пише він белетристику. Я знаю, що про творчість Кокотюхи у літературних коколах часто кажуть: «Шаблонне, але ж зате українське!». Але й ви ж знаєте мене. Я нікому не вірю. І про всіх, і про все складаю своє враження. Саме у такий спосіб я дококотилася до думки почитати щось з його творів. Вибрала книжку, рекомендовану для додаткокового читання за шкільною програмою. Називається вона «Кокотюха і Чорний метал».Тьху. Чормет — це ж у Маркіяна Камиша. Цось ми сі покренціло.Спробуймо ще раз.«Чорний гімнаст Кокотюха».Тьху. Знову не те.«Гімназист і Кокотюха».Та щоб тебе!«Гімназист і рука Кокотюхи».Аби тобі добро було…«Гімназист і Чорна рука»!Хух! Назву подолали. Тепер до суті книжки.Коконцепція проста: гімназисти отримують загадкові погрози. Повідомлення на папері, на кокожному повідомленні — відбиток руки чорною фарбою. Один із хлопчиків, разом із дорослим-детективом, беруться до розслідування.Найдивовижніше у книжці те, що наша держава рекомендує для шкільної програми твір, який популяризує куріння. Якщо мені не вірите, ось вам цитата:«Шпиг витяг цигарки, закурив і зиркнув на Юрка.— Не проти?— Навіть якщо заперечу, ви ж курити не кинете.— Не кину, — згодився Шпиг. — Так мені думається краще».Шерлоку Холмсу ми пробачаємо і таке, і ще й не таке, бо то книжки для дорослих і сива давнина. Але Кокотюха! Двадцять перше століття! Шкільна програма, 7 клас! Я в шокові, дорога передачо. Ну як так?..Порівняно з цим все інше у сюжеті блякне.Хоча не все. Не так сильно, але все ж створює враження технолоджія ведення слідства. Точніше, її відсутність. Цілком можу припустити, що це перша в історії літератури детективна книжка, у якій усі вдають, що ніколи не чули про відбитки пальців. Бог з ними, з пальцями, але ніхто з героїв не припускається навіть думки про те, що у різних людей будуть різні відбитки долонь — і це помітно неозброєним ококом.На біду мені ще й випало працювати у Стамбулі у часи виборів. Там у них є цікавий захист від повторних голосувань: кокожному виборцю чорною фарбою маркують палець. Людям із промаркокованими пальцями другий бюлетень вже не дадуть. Фарба тримається міцно, кілька днів. Мало того: зі свого досвіду знаю, що майже будь-яку темну фарбу зі шкіри відмити складно. Тож вирахувати поганця можна було б вже на другій сторінці. Але тоді б не було книжки, гонорару і роялті. Віддати належне: персонажі це чітко розуміють і виступають на боці автора. Тому до простих очевидних рішень не вдаються. Бо все в сім’ю, все в сім’ю.Сюжет книжки щедро пересипаний історичними перебивками. Чи читачі-діти побачать у цьому фальш і спробу впихнути в їхні голови трохи науки? Так. Чи читачі-дорослі розуміють, що історичні дані — це додаткова кількість букоковок? Мабуть, у більшості ні. Чи це погано з літературного погляду? Є трошки, але не надто. Чи це патріотично? Так, навіть дуже. Чи дізналася я для себе нове? Так. До речі, чому я назвала його односельцем. Одна з гілок мого роду починається неподалік міста Прилуки, а це ж ті самі краї, що й Ніжин. Там є -цигаркова- фабрика. Також Ніжином звуть кокота моєї тітки, бо якраз з Ніжина він і прибув. Випадкоково. Кокотів я люблю, тітку теж і батьківщину пращурів теж. Тому ідентифікую себе в певному сенсі як односелку Кокотюхи. Ну, майже.За що люблю сучасність: будь-яку ахінею можна писати після слів «ідентифікую себе» — і ніхто не зможе заперечити. За Кучми такого не було.Повернімося до книжки. Коколись напишу допис про те, що українські автори-чоловіки переважно нічогісінько не знають про жінок, не намагаються дізнатися і не вважають за потрібне знати. Навіть у всій численній видавничій кокоманді чомусь постійно не знаходиться нікокого, хто б указав їм на помилки. Ось вам цитата з поточної книжки:«Розчесане гладенько світле волосся було перехоплене рожевою стрічкою і сягало плечей».

Фільмоскоп. Я навіть не знаю, чи траплялося вам це слово. Магія мого дитинства.Треба було чекати вечора, коли стемніє — і це очікування завжди здавалося таким довгим! Потім нарешті із шафи витягали біле простирадло й вішали його на стіну. Мені навіть здається, що спеціально для цього в ній колись забили маленькі цвяшки. Полотно передбачувано провисало посередині, але дорослі старалися розправити й розрівняти його.Фільмоскоп — таку сріблясту коробочку, пращура сучасних проєкторів — ставили навпроти стіни. Вмикали в розетку — і він починав світити жовтим, теплим світлом, а в його потоці було видно, як танцюють пилинки. Безліч пилинок. Ніколи не віриться, що їх так багато у повітрі навколо, поки не побачиш на власні очі! У пристрій заправляли плівку — і на простирадлі з’являлося диво!Діафільм — це щось середнє між книжкою з малюнками й мультиком. Плівка з кадрами, які треба було промотувати вручну. На кожному з них — велике зображення і текст. Інколи поперемінно, на сусідніх кадрах. Текст потрібно було читати вголос — і спочатку це робили дорослі, а потім поступово навчилася і я.Пам’ятаю, що тато дуже любив італійську казку про Джипоню, а на мене сильне враження справила історія про те, як до хворої дівчинки привели в квартиру слона. Бо вона дуже хотіла його побачити. Слон на простирадлі був величезним. Більшим, ніж міг бути на малюнках у книжках або на екрані нашого лампового телевізора. Але все одно набагато меншим за справжнього.Чомусь ті перегляди по двадцятому колу одних і тих самих діафільмів установлювали вдома лад і спокій. Ми всі збиралися навколо променя світла й роздивлялися малюнки та букви — і це особливе відчуття сімейності, дружності, спільності… Ані кіно, ані мультики, ані книжки, ані настільні ігри такого ефекту не давали.Фільмоскоп — це розвага зимова, коли темніє рано й коли вечорами не так легко придумати, чим зайняти дитину. Втім, я згадала про неї зараз, улітку, якраз через слона. Бо готуюся розповідати кенійцям про написання дитячих книжок і намагаюся максимально адаптувати письменницькі концепти до африканської культури й природи. Ось і згадала того дореволюційного слона зі свого дитинства. Тоді у мене був лише такий. Втім, використовувати його для прикладів не буду. Для прикладів у мене переважно африканські казки й діснеївські мультики. І ще мій досвід.Діафільми вже в минулому. Замість них тепер величезні телевізори на рідких кристалах, кінотеатри, планшети, мобільні застосунки — і чого тільки немає. Немає, можливо, тієї атмосфери й спільності, яку дарував розжарений фільмоскоп і пилинки, що танцювали в потоці фотонів на своєму шляху до білого простирадла.Коли я була маленькою, то жила в Криму, і, наскільки я можу пригадати, наявні у нас діафільми були лише російською мовою. Я навіть не знаю, чи існували вони українською в принципі? Які вони були? Чи яскраві? Чи цікаві? Чи дивилися їх ви? Чи любили їх?Розкажіть, будь ласка, у коментарях.

Про Маркіяна Камиша мені розповів хтось із підписників. Давно. Роки з два тому, а то й більше. Не пригадаю і не знайду точне формулювання, але пам’ятаю, що підписник чітко вказав на те, що це автор не з тих, кого можна знайти в українських топах, рейтингах, лонг-лістах… Я полізла дивитися, що за автор і які книжки. З’ясувала, що твори — про Чорнобильську зону, і вони дуже брутальні і депресивні. Тема не моя. Втім я спробувала знайти книжку, щоб купити, — і не змогла. У книгарнях не знайшла. І я цю ідею відклала.Відклала аж допоки не почала працювати над базою перекладів укрліту для УІК. Тоді я згадала про автора і полізла шукати, чи є переклади. Знайшла. Занесла у таблицю. Ще раз подивилася на книжки. Тема ну геть не моя.Пройшов час — і ось у мене в руках “Оформляндія”. І я читаю її за пів дня і не можу відірватися. Атмосферно. Брудно. Холодно. Перегортаю останню сторінку і думаю, де знайти наступну дозу. Тобто ще одну книжку автора. Чи це рахується за дозу?..(читайте далі у коментарях)

Послухайте, що ж це коїться, га? Ви звернули увагу, наскільки у нас впав рівень срачів?Ось тут нещодавно розгорівся один. Прости Господи, літературний. Ну як розгорівся — таке собі. Кілька млявих вугликів, що трохи тліють…Суть у тому, що українська авторка написала книжку з надмірною кількістю порівнянь у тексті. Таня Гонченко, книжкова блогерка, вона ж Непозбувний книгочитун, посміялася з цього. Авторка і її подружка оголосили про булінг. Таня і ко на свій захист кажуть, що це не булінг.От скажіть, ну хіба це срач? Ну хто так робить?От Таня, наприклад. Взяла й вдарила у місце, яке найбільше стирчить. Фу, як примітивно. Де вишуканість? Де складність? Де рівень? Якщо вже бити, то майстерно. У хитру точку. Туди, де ніхто не чекає. Повчитися хоча б у комунальних служб. Оголошують, що вимкнуть світло, а вимикають воду. Оце вже щось! Ну хоча б так.Авторки. Ну давайте чесно: вас ще на етапі чернеток натикали носиками у те саме. Не могли не натикати. Ви знали, що це слабке місце. Не вірю у здивування. Надто театрально реакція. Слухайте, книжки, особливо фікшн — це ж про почуття міри. Інакше читач не повірить.Далі. Обмін дописами. Нумеровані списки, пояснення. Адекватність. Тьху. Де емоції? Де пінне шоу зі слиною? Де пристрасть? Ну які нумеровані списки? Ну яка структура? Вступ, основна частина, висновки, список літератури… Ну яке? Це срач чи курсова робота?Реакція авдиторії. Нудно. Передбачувано. “Ми вас підтримуємо, ви робите надзвичайну справу” — це було вже мільярд разів. Де новизна? Де свіжість? Навіть мемчиків не запиляли. Слабенько, слабенько.І це літературна тусовка — і так без фантазії сратися! Що тоді говорити про інших?Казали колись, що срачі — це наш національний спорт. Але з таким підходом ніколи нам не приймати конкурс Євросрачення.Розчарована. Ставлю три.

Негативні наслідки блокування сторінки «Давай займемось текстом»Учора писала про позитив, тепер час поговорити і про погане теж.1. Відчуття незахищеності, несправедливості та неможливості нічого довести Меті. Від цього просто верне.2. Втрачений зв’язок із багатьма підписниками. Звісно, хтось вже знайшовся. Втім, були ще десятки тисяч чудових людей, із якими виходив взаємоприємний і конструктивний діалог. Дуже прикро.3. Донати перестали надсилати. Майже повністю. На відновлення діяльності за півтора місяця надійшло 250 гривень. Тут грає роль втрачена авдиторія.Але, якщо так подивитися, то негативних наслідків не дуже й багато. По суті, проєкт продовжує діяльність під новими назвами «Приказка» і «Доросла Приказка». Що, в принципі, навіть краще відображає суть вашого улюбленого контенту тут.Бачу це все, як перезавантаження. Корисне загалом (враховуючи перелічені вчора позитивні наслідки), хоча й болісне.Оскільки мій проєкт від самого початку був великою мірою народним, пропоную нам з вами разом придумати, як покращити ситуацію.Чим ви можете допомогти?+ Донатом (координати у коментарях).+ Запропонуйте мені співпрацю.+ Познайомте з кимось, із ким ми зробимо якийсь корисну і круту колаборацію.Що я люблю і що мені добре вдається:1. Усе, що стосується популяризації української мови.2. Усе, що стосується книжок! Я їх пишу, читаю, рецензую. Захоплююся ними!3. Усе, що стосується популяризації України та всього українського за кордоном.4. Усе, що межує з творчістю і бізнесом. Або з творчістю і технологіями. Або з творчістю і переговорами. Або з творчістю і комунікаціями.Допоможете?

Знаєте, у нас є чи принаймні була дуже дивна традиція: брати дітей із собою на похорон і заохочувати їх цілувати покійника у чоло. Можна зрозуміти, коли померлий - хтось із близьких родичів, але якщо це людина, яку ти бачиш перший - і останній раз, - то дивно. Мені траплялися відосікі, де з цієї традиції прикалуються, і думаю, вам теж такі траплялися. Загалом, я проти такої традиції. Як на мене, це одна з тих, які вже час лишити у минулому. Крім того, кажуть, що взагалі так робити не варто, бо у сучасних умовах тіло може бути оброблене важкими хімікатами.Мене у дитинстві цілувати нікого не заохочували, але я досі дуже чітко і в деталях пам’ятаю похорони, на які мене брали. Майже за кожним можу сказати приблизний рік, з ким я була, у що я була вдягнена, яка була погода тощо.У Нідерландах взагалі багато традицій, пов’язаних з похороном, які теж по-своєму можуть здатися дивними. Зокрема - дітям дозволяють пострибати у викопаній могилі. Наскільки я зрозуміла, це про прийняття смерті і вміння її не надто боятися.Я думаю, що ці традиції здаються дивними, бо ми втратили - загубили - їхній сенс.Так вийшло, що доля мене занесла у вивченні культури Африки. Це заняття для сильних духом, але зараз не про це. Виявляється, у них з давніх-давен була така сама традиція - дітей у обов'язковому порядку спускали у могилу, у порожню яму. Вони її дивились, потім підіймали назад.Ви будете подивовані, але це календар.Дитяча пам'ять використовувалась як календар. За умов відсутності писемності. Нагадаю, що і наші пра- у своїй більшості не вміли читати і писати. І вміли обходитися так.У дітей у пам’яті викарбовувалось, чию могилу і у якому віці вони бачили. Потім за необхідності можна було вирахувати і відновити дати життя, смерті і інших важливих подій. Працювало дуже надійно.Якщо у вас колись був травматичний дитячий досвід, подивіться на нього тепер новими очима. І не ображайтесь на своїх старших.

Розповім вам дещо дурне, бо хто, як не я?Було нам років по 10, а може, й вже ближче до 11. Вчились ми у школі і мріяли про нових ляльок, кросівки на платформі, роликові ковзани і ще про багато чого іншого. У матеріальній формі. Бажано з блискітками і таке, як у відомих співаків чи акторів. Але навколо — кримська провінція, степ, вітер, грязюка по коліно. І батьки, які лише дивом зводять дебет із кредитом у сімейному бюджеті, і то не завжди їм це вдається.І от якось моя однокласниця гостювала у бабусі, тусувалась там із місцевими дітьми і привезла звідти нову штуку. Ритуал. Робочий. Інфа сотка. Ну, звичайно, слова «ритуал» ми тоді не знали, обходились без нього, але суть саме така.Значить, треба пильнувати автівки у полі зору. Щоразу, коли побачиш блакитну, треба торкнутися людини поруч і промовити: «Пятьорка — покупка моя!». Вибачайте, цитата, це було у Криму. Кажу як є. Ну так от. Таких машин треба було побачити і зафіксувати за собою п’ять штук, і тоді можна загадувати бажання: якусь конкретну річ, яку хочеш, щоб дорослі тобі купили. Рахуються автівки, які вдалося побачити під час одного виходу на вулицю. На інший раз набрана кількість не переноситься. Ну і, звичайно, хто перший встиг торкнутися і промовити — того машина. Одноразова історія.Набрати п’ять таких автівок — це не така проста задача, як може здатися. По-перше, річ у тім, що потрібно мати поруч людину. Бажано подружку, бо дорослі можуть не оцінити, і це довго пояснювати. Також блакитний — колір для машин рідкісний. Такими були лише «Запорожці» і «Москвичі». І ще вантажівки радянського зразка — знаєте, такі, де тільки кабіна блакитна. Ми їх теж рахували, але сумнівались. Так я вам скажу: якщо бачиш блакитного легковика, то є ясність, що спрацює. Але якщо рахуєш лише наполовину блакитну вантажівку, то немає повної впевненості.Ми як навіжені вдивлялися у транспортні засоби і оце-во: «Пятьорка — покупка моя!». За будь-якої нагоди. Але переважно дорогою до школи і зі школи.Ну і от п’ятниця, йдемо ми додому. Нам вдається набрати машин на покупки по одній, і ми вже уявляємо себе у тих нових омріяних кросівках, які нам тепер точно скоро подарують. Принесуть на блюдечці з такою самою блакитною облямівкою, як і ті «Запорожці» та «Москвичі».Понеділок. Зустрічаюсь я з однокласницями — і тут з’ясовується страшне. У суботу, в той самий час, коли батьки забрали мене на город, далеко у степ, де ані автівок, ані подруг, ці самі однокласниці майже цілий день провели на вулиці! У дворі, де жила одна з них! А двір — із панорамним видом на трасу Сімферополь — Євпаторія! З безліччю, безліччю, безліччю блакитних машин, які за той час там проїхали!Я все розумію. Я вже виросла. У мене немає даних, чи тим дівчатам тоді хоч щось зі списку купили. Наврядчи ж, правильно? Але я потім вчилась в університеті і дізналась термін «недоотриманий прибуток».Досі буває: коли бачу блакитну машину на вулиці, інколи пробігає в голові думка, що в ту далеку кримську суботу я недоотримала від життя матеріальні з блискітками блага.

Якщо хтось не знав, я взагалі професійна сова. Справжня така. Принаймні, все життя була. Для мене прокидатися рано - це тортури, і я лише зусиллями волі якось пережила школу з її ранніми підйомами і все, що було далі. Щоправда, далі, коли випадали такі можливості, все ж старалась якось так організувати день, щоб ліпше засидитись до глибокої ночі, але поспати зранку.А тут як вийшло? Спочатку кілька років тому я перестала пити алкоголь. Будь-який і взагалі. Потом почались зелені смузі. Далі ще гірше - йога. У моєму колі є попереджені люди, що якщо побачать мене з фінськими палками, то це вже занадто і треба щось робити. Але поки до палок ще не дійшло. Зараз інше.Одного дня я взяла і прокинулась о восьмій. Без будильника. Потім о 7:30. Потім о 7:00. Сьогодні розплющила очі - на годиннику 6:00. Спати не хочеться. Повалятися теж не хочеться. А що робити далі, я не знаю. Зі мною раніше ніколи такого не бувало. Я якщо вставала рано, то це лише тому, що мені кудись ну дуже було треба. В аеропорт, наприклад, чи щось таке.Встала з ліжка. Коти такі: еее, ти що? Ми тебе так рано не чекали. Ну але якщо вже так, то няв. Їстоньки!Погодувала пухнастих. Випила каву. На годиннику 6:15. Що його робити - хто його зна. Досвіду нуль.І як тепер далі? Я прокидатимусь ще раніше? Коли? О п’ятій? Почну всіх будити? Нарікати на тих, хто довго спить?Що мені лишається?Купити сапу, загорнути у ганчірку, штурмувати з нею тролейбус?Штовхатися у поліклініці?До речі, нікому там не треба чергу зайняти? Талончик, оце во? Кажіть, якщо що. Я, здається, таке скоро вмітиму.Сіла поки що писати нові книжки. До речі, купуйте вже наявні. Ще написані, коли я була совою. Бо я так дивлюся, що потім таких вже не буде.

Розповідаю, як було. В налаштуваннях інсти я подала заяву на те, щоб мені присвоїли синю галочку. Типу офіційний профіль.Про це ніхто не знав. Я нікому не казала, не писала, не промовляла вголос. Лише натисла - і все.Через дня два приходить мені лист на пошту. Типу вітаємо, вам погодили синю галочку. Натисніть ось тут на посилання. І я натиснула.Далі низка дивацт з профілями на фб, мої спроби знайти службу підтримки, подати скарги, змінити паролі і перевипустити усі банківські карти. Довго, незрозуміло, кепсько.Сторінка "Давай займемось текстом" стала не моя. ФБ наполягав, що не бачить, щоб вона колись була моєю.Мій особистий профіль я собі спочатку повернула. Мені призначили покарання на три дні - з можливістю зайти і читати усе, але без можливості хоча б щоб зробити. Покарання - за сексуальну експлуатацію дітей. Зокрема моя портретна фотка демонструє саме таке порушення.Кілька дуже дивних апеляцій - бо там немає таких кнопок і полів, щоб пояснити ситуацію. Ну в результаті фб дійшов висновку, що дійсно я оце во з дітьми. І видалив мій особистий профіль повністю - без права оскаржити рішення.Якщо хтось не знав, служби підтримки у Мети (як такої) ніколи не було. Кудись написати і пояснити ситуацію можливості нема. Або хтось з вас краще володіє питанням і може підказати?З мого, боку, звичайно, необачливо натискати посилання - але крім Мети ніхто не знав, що я замовляла галочку.Що скажете, товариство?