Статистика telegram channel - @maketexts

Послухайте, що ж це коїться, га? Ви звернули увагу, наскільки у нас впав рівень срачів?Ось тут нещодавно розгорівся один. Прости Господи, літературний. Ну як розгорівся — таке собі. Кілька млявих вугликів, що трохи тліють…Суть у тому, що українська авторка написала книжку з надмірною кількістю порівнянь у тексті. Таня Гонченко, книжкова блогерка, вона ж Непозбувний книгочитун, посміялася з цього. Авторка і її подружка оголосили про булінг. Таня і ко на свій захист кажуть, що це не булінг.От скажіть, ну хіба це срач? Ну хто так робить?От Таня, наприклад. Взяла й вдарила у місце, яке найбільше стирчить. Фу, як примітивно. Де вишуканість? Де складність? Де рівень? Якщо вже бити, то майстерно. У хитру точку. Туди, де ніхто не чекає. Повчитися хоча б у комунальних служб. Оголошують, що вимкнуть світло, а вимикають воду. Оце вже щось! Ну хоча б так.Авторки. Ну давайте чесно: вас ще на етапі чернеток натикали носиками у те саме. Не могли не натикати. Ви знали, що це слабке місце. Не вірю у здивування. Надто театрально реакція. Слухайте, книжки, особливо фікшн — це ж про почуття міри. Інакше читач не повірить.Далі. Обмін дописами. Нумеровані списки, пояснення. Адекватність. Тьху. Де емоції? Де пінне шоу зі слиною? Де пристрасть? Ну які нумеровані списки? Ну яка структура? Вступ, основна частина, висновки, список літератури… Ну яке? Це срач чи курсова робота?Реакція авдиторії. Нудно. Передбачувано. “Ми вас підтримуємо, ви робите надзвичайну справу” — це було вже мільярд разів. Де новизна? Де свіжість? Навіть мемчиків не запиляли. Слабенько, слабенько.І це літературна тусовка — і так без фантазії сратися! Що тоді говорити про інших?Казали колись, що срачі — це наш національний спорт. Але з таким підходом ніколи нам не приймати конкурс Євросрачення.Розчарована. Ставлю три.

Негативні наслідки блокування сторінки «Давай займемось текстом»Учора писала про позитив, тепер час поговорити і про погане теж.1. Відчуття незахищеності, несправедливості та неможливості нічого довести Меті. Від цього просто верне.2. Втрачений зв’язок із багатьма підписниками. Звісно, хтось вже знайшовся. Втім, були ще десятки тисяч чудових людей, із якими виходив взаємоприємний і конструктивний діалог. Дуже прикро.3. Донати перестали надсилати. Майже повністю. На відновлення діяльності за півтора місяця надійшло 250 гривень. Тут грає роль втрачена авдиторія.Але, якщо так подивитися, то негативних наслідків не дуже й багато. По суті, проєкт продовжує діяльність під новими назвами «Приказка» і «Доросла Приказка». Що, в принципі, навіть краще відображає суть вашого улюбленого контенту тут.Бачу це все, як перезавантаження. Корисне загалом (враховуючи перелічені вчора позитивні наслідки), хоча й болісне.Оскільки мій проєкт від самого початку був великою мірою народним, пропоную нам з вами разом придумати, як покращити ситуацію.Чим ви можете допомогти?+ Донатом (координати у коментарях).+ Запропонуйте мені співпрацю.+ Познайомте з кимось, із ким ми зробимо якийсь корисну і круту колаборацію.Що я люблю і що мені добре вдається:1. Усе, що стосується популяризації української мови.2. Усе, що стосується книжок! Я їх пишу, читаю, рецензую. Захоплююся ними!3. Усе, що стосується популяризації України та всього українського за кордоном.4. Усе, що межує з творчістю і бізнесом. Або з творчістю і технологіями. Або з творчістю і переговорами. Або з творчістю і комунікаціями.Допоможете?

Знаєте, у нас є чи принаймні була дуже дивна традиція: брати дітей із собою на похорон і заохочувати їх цілувати покійника у чоло. Можна зрозуміти, коли померлий - хтось із близьких родичів, але якщо це людина, яку ти бачиш перший - і останній раз, - то дивно. Мені траплялися відосікі, де з цієї традиції прикалуються, і думаю, вам теж такі траплялися. Загалом, я проти такої традиції. Як на мене, це одна з тих, які вже час лишити у минулому. Крім того, кажуть, що взагалі так робити не варто, бо у сучасних умовах тіло може бути оброблене важкими хімікатами.Мене у дитинстві цілувати нікого не заохочували, але я досі дуже чітко і в деталях пам’ятаю похорони, на які мене брали. Майже за кожним можу сказати приблизний рік, з ким я була, у що я була вдягнена, яка була погода тощо.У Нідерландах взагалі багато традицій, пов’язаних з похороном, які теж по-своєму можуть здатися дивними. Зокрема - дітям дозволяють пострибати у викопаній могилі. Наскільки я зрозуміла, це про прийняття смерті і вміння її не надто боятися.Я думаю, що ці традиції здаються дивними, бо ми втратили - загубили - їхній сенс.Так вийшло, що доля мене занесла у вивченні культури Африки. Це заняття для сильних духом, але зараз не про це. Виявляється, у них з давніх-давен була така сама традиція - дітей у обов'язковому порядку спускали у могилу, у порожню яму. Вони її дивились, потім підіймали назад.Ви будете подивовані, але це календар.Дитяча пам'ять використовувалась як календар. За умов відсутності писемності. Нагадаю, що і наші пра- у своїй більшості не вміли читати і писати. І вміли обходитися так.У дітей у пам’яті викарбовувалось, чию могилу і у якому віці вони бачили. Потім за необхідності можна було вирахувати і відновити дати життя, смерті і інших важливих подій. Працювало дуже надійно.Якщо у вас колись був травматичний дитячий досвід, подивіться на нього тепер новими очима. І не ображайтесь на своїх старших.

Розповім вам дещо дурне, бо хто, як не я?Було нам років по 10, а може, й вже ближче до 11. Вчились ми у школі і мріяли про нових ляльок, кросівки на платформі, роликові ковзани і ще про багато чого іншого. У матеріальній формі. Бажано з блискітками і таке, як у відомих співаків чи акторів. Але навколо — кримська провінція, степ, вітер, грязюка по коліно. І батьки, які лише дивом зводять дебет із кредитом у сімейному бюджеті, і то не завжди їм це вдається.І от якось моя однокласниця гостювала у бабусі, тусувалась там із місцевими дітьми і привезла звідти нову штуку. Ритуал. Робочий. Інфа сотка. Ну, звичайно, слова «ритуал» ми тоді не знали, обходились без нього, але суть саме така.Значить, треба пильнувати автівки у полі зору. Щоразу, коли побачиш блакитну, треба торкнутися людини поруч і промовити: «Пятьорка — покупка моя!». Вибачайте, цитата, це було у Криму. Кажу як є. Ну так от. Таких машин треба було побачити і зафіксувати за собою п’ять штук, і тоді можна загадувати бажання: якусь конкретну річ, яку хочеш, щоб дорослі тобі купили. Рахуються автівки, які вдалося побачити під час одного виходу на вулицю. На інший раз набрана кількість не переноситься. Ну і, звичайно, хто перший встиг торкнутися і промовити — того машина. Одноразова історія.Набрати п’ять таких автівок — це не така проста задача, як може здатися. По-перше, річ у тім, що потрібно мати поруч людину. Бажано подружку, бо дорослі можуть не оцінити, і це довго пояснювати. Також блакитний — колір для машин рідкісний. Такими були лише «Запорожці» і «Москвичі». І ще вантажівки радянського зразка — знаєте, такі, де тільки кабіна блакитна. Ми їх теж рахували, але сумнівались. Так я вам скажу: якщо бачиш блакитного легковика, то є ясність, що спрацює. Але якщо рахуєш лише наполовину блакитну вантажівку, то немає повної впевненості.Ми як навіжені вдивлялися у транспортні засоби і оце-во: «Пятьорка — покупка моя!». За будь-якої нагоди. Але переважно дорогою до школи і зі школи.Ну і от п’ятниця, йдемо ми додому. Нам вдається набрати машин на покупки по одній, і ми вже уявляємо себе у тих нових омріяних кросівках, які нам тепер точно скоро подарують. Принесуть на блюдечці з такою самою блакитною облямівкою, як і ті «Запорожці» та «Москвичі».Понеділок. Зустрічаюсь я з однокласницями — і тут з’ясовується страшне. У суботу, в той самий час, коли батьки забрали мене на город, далеко у степ, де ані автівок, ані подруг, ці самі однокласниці майже цілий день провели на вулиці! У дворі, де жила одна з них! А двір — із панорамним видом на трасу Сімферополь — Євпаторія! З безліччю, безліччю, безліччю блакитних машин, які за той час там проїхали!Я все розумію. Я вже виросла. У мене немає даних, чи тим дівчатам тоді хоч щось зі списку купили. Наврядчи ж, правильно? Але я потім вчилась в університеті і дізналась термін «недоотриманий прибуток».Досі буває: коли бачу блакитну машину на вулиці, інколи пробігає в голові думка, що в ту далеку кримську суботу я недоотримала від життя матеріальні з блискітками блага.

Якщо хтось не знав, я взагалі професійна сова. Справжня така. Принаймні, все життя була. Для мене прокидатися рано - це тортури, і я лише зусиллями волі якось пережила школу з її ранніми підйомами і все, що було далі. Щоправда, далі, коли випадали такі можливості, все ж старалась якось так організувати день, щоб ліпше засидитись до глибокої ночі, але поспати зранку.А тут як вийшло? Спочатку кілька років тому я перестала пити алкоголь. Будь-який і взагалі. Потом почались зелені смузі. Далі ще гірше - йога. У моєму колі є попереджені люди, що якщо побачать мене з фінськими палками, то це вже занадто і треба щось робити. Але поки до палок ще не дійшло. Зараз інше.Одного дня я взяла і прокинулась о восьмій. Без будильника. Потім о 7:30. Потім о 7:00. Сьогодні розплющила очі - на годиннику 6:00. Спати не хочеться. Повалятися теж не хочеться. А що робити далі, я не знаю. Зі мною раніше ніколи такого не бувало. Я якщо вставала рано, то це лише тому, що мені кудись ну дуже було треба. В аеропорт, наприклад, чи щось таке.Встала з ліжка. Коти такі: еее, ти що? Ми тебе так рано не чекали. Ну але якщо вже так, то няв. Їстоньки!Погодувала пухнастих. Випила каву. На годиннику 6:15. Що його робити - хто його зна. Досвіду нуль.І як тепер далі? Я прокидатимусь ще раніше? Коли? О п’ятій? Почну всіх будити? Нарікати на тих, хто довго спить?Що мені лишається?Купити сапу, загорнути у ганчірку, штурмувати з нею тролейбус?Штовхатися у поліклініці?До речі, нікому там не треба чергу зайняти? Талончик, оце во? Кажіть, якщо що. Я, здається, таке скоро вмітиму.Сіла поки що писати нові книжки. До речі, купуйте вже наявні. Ще написані, коли я була совою. Бо я так дивлюся, що потім таких вже не буде.

Розповідаю, як було. В налаштуваннях інсти я подала заяву на те, щоб мені присвоїли синю галочку. Типу офіційний профіль.Про це ніхто не знав. Я нікому не казала, не писала, не промовляла вголос. Лише натисла - і все.Через дня два приходить мені лист на пошту. Типу вітаємо, вам погодили синю галочку. Натисніть ось тут на посилання. І я натиснула.Далі низка дивацт з профілями на фб, мої спроби знайти службу підтримки, подати скарги, змінити паролі і перевипустити усі банківські карти. Довго, незрозуміло, кепсько.Сторінка "Давай займемось текстом" стала не моя. ФБ наполягав, що не бачить, щоб вона колись була моєю.Мій особистий профіль я собі спочатку повернула. Мені призначили покарання на три дні - з можливістю зайти і читати усе, але без можливості хоча б щоб зробити. Покарання - за сексуальну експлуатацію дітей. Зокрема моя портретна фотка демонструє саме таке порушення.Кілька дуже дивних апеляцій - бо там немає таких кнопок і полів, щоб пояснити ситуацію. Ну в результаті фб дійшов висновку, що дійсно я оце во з дітьми. І видалив мій особистий профіль повністю - без права оскаржити рішення.Якщо хтось не знав, служби підтримки у Мети (як такої) ніколи не було. Кудись написати і пояснити ситуацію можливості нема. Або хтось з вас краще володіє питанням і може підказати?З мого, боку, звичайно, необачливо натискати посилання - але крім Мети ніхто не знав, що я замовляла галочку.Що скажете, товариство?

Я писала цю книжку, щоб розказати про часто непомітне, але важливе життя вуличних котиків. Також про те, як ведеться волонтерам, які ними опікуються. Написала і відпустила у світ. А потім моя книжка-дитина прийшла до мене і раптом каже:— Мам, я цей во… Буду посібником із кримськотатарської.— Несподівано, але дуже добре, гаразд!Ви могли помітити, що я пишу дуже простими реченнями. Навіть коли хочу сказати складне. Навіть — особливо коли про складне. Це тому, що мені хочеться, аби читачам було комфортно. Короткі прості фрази, коли їх багато, створюють відчуття невимушеності. Розмови на рівних. Дружньої розмови. Я вважаю, що в такій атмосфері інформацію найлегше сприйняти і полюбити.Це якось вийшло само собою, що ці прості короткі речення стали моїм стилем. Коли я пишу, намагаюся створювати ними музику і красу. Навіть ритм — але не такий, як у віршах, а інший. Як вдих-видих, вдих-видих. Стук-стук серця. Стук-стук.Теж само собою вийшло, що починала я як амбасадорка української мови, а тепер я ще й трошки амбасадорка кримськотатарської. Бо моя книжка «Паралельне життя безпритульних котів» вийшла у перекладі цією маленькою важливою мовою.Цікаво, що оця моя схильність до простих коротких речень робить книжку про котів дуже зручною і доречною для тих, хто тільки починає читати кримськотатарською. З ініціативи перекладачки Мамурє Чабанової наприкінці книжки з’явився розділ зі словничком. Там зібрані слова, пов’язані з тваринами: «лоток», «переноска» тощо. Також ось-ось з’явиться й аудіоверсія книжки, а отже, вона буде корисною тим, хто вчиться розуміти кримськотатарську на слух.Кажуть, що книжки живуть своїм життям. Мабуть, так і є.===Я сьогодні отримала посилку від видавництва з цими книжками. Кому потрібен примірник з автографом авторки — замовляйте на сайті!

😁Чудернацькі назви селищ Львівської області Печихвости (Львівський район). Це село отримало свою назву через драматичну подію. Під час татарських нападів місцеві жителі ховалися в печерах і змушені були запікати хвости тварин, щоб вижити. Зади (Дрогобицький район) — поселення засноване "на задах", тобто на околицях іншого хутора.Новини (Яворівський район) — за переказами у 1762 р. приїхав козак із Запорізької області на прізвисько Новий. Побудував кілька будинків на новому полі після того виникла назва села Новини.Ракобовти (Золочівський район) — наймовірніше те, що назва села походить від того, що в ріці Буг було багато печер, в яких водилися раки. Жителі села ловили раків спеціальними жердинами, які називалися „бовти”. Від того пішла назва Ракобовти.Паликорови (Золочівський район). Існує декілька версій походження назви села. За інформацією Державного архіву, в незапам’ятні часи у селі почали масово вимирати люди, а поселення тоді було в урочищі «За рудою». Селяни взяли пару волів, впрягли у плуг й заорали поле для нового села. А ці воли-корови спалили. З того часу й пішла назва села Паликорови.Буховичі (Яворівський район) — найімовірніше походить від давнього слов'янського або українського особового імені (прізвиська) — «Бух», «Бухович», що вказує на заснування або володіння поселенням родом Буховичів. Український філолог Станіслав Губерначук відносить назву «Паликорови» до ведійського часу. Корінь «пал» з ведійської мови означає захисник, Паликорови — захисник корівП'яновичі (Самбірський район). Одна з версій назви села походить від того, що ріка Стрв'яж, яка протікає територією села, пінилася (польське «п'яна»).Тулиголове (Львівський район) — за легендою, назва походить від того, що тут за легендою “притулили свої голови біженці з берегів Збруча” за часів татарських набігів на Поділля. Дубина (Дубаї) — у селі Дубина на Львівщині встановили креативну табличку "Дубаї", яка вже стала місцевою туристичною родзинкою.Арламівська Воля (Мостиський район). Відомо, що на ці території переселилися люди з села Арламів неподалік від Добромиля, яких граф Переллі звільнив від панщини. Усі, хто отримав свободу та перебрався на нове місце, мали прізвище Арламовські, тому й назва села відповідна. Перші поселенці оселилися над річкою Чорний Потік, недалеко від теперішньої церкви. Відтак село заселялося вихідцями із навколишніх сіл.

Ось написане слово «безпритульні». Подивіться на нього. Це про тих, хто не має притулку. Також є інше, схоже за значенням слово: «бездомні». Ті, у кого немає дому.Журливі слова. Водночас який величезний потенціал щастя вони несуть! Це наче маленький жолудь, що вже ховає в собі величний дуб.Варто проявити увагу, допомогти словом чи ділом комусь безпритульному — і ось цій душі вже стає тепліше, краще, легше. А разом із тим тепліше стає і тому, хто проявив турботу.У назві моєї книжки є слово «безпритульні». Вона про котів, які живуть на вулицях міст. Кримськотатарською це слово переклали як evsiz. Ev — це «дім», siz — «без». Бездомні.Це вийшло дуже символічно. Адже в певному сенсі стосується не тільки котів. Стосується також мене, бо я з Криму, але не в Криму… І давно не в Криму. Стосується кримських татар. Стосується всіх українців, хто мусив поїхати з рідного міста чи села.Книжка про те, як, піклуючись про інших, ми стаємо щасливішими. Вже у продажу. Скоро з’явиться також авдіоверсія.Можна купувати собі.Можна на подарунки.Дякую Mamure Chabanova за перекладДякую House of Europe за грантДякую Видавництво Маmіnо за увагу до темиДякую усім зоозахисникам, ветеринарам і волонтерам за добрі справи, які ви щодня робите.Посилання під дописом. Хто хоче примірник з моїм автографом, напишіть у коментарі до замовлення, будь ласка.

Є така книжка — «Срібні ковзани», яку я читала в дитинстві і потім перечитувала дорослою. Написала її Мері Мейп Додж. Події історії відбуваються в Нідерландах XIX століття, переважно поблизу Амстердама. Книжка зимова, по-своєму атмосферна і дуже похмура. Цим вона зовсім не схожа на більшість творів дитячої літератури. Ми ж звикли думати, що дитячі книжки зазвичай яскраві і підсолоджені.Сюжет у “Срібних ковзанів” такий: є сім’я — мама, син, дочка і тато. Тато після травми голови має інвалідність. Насправді це дуже страшний стан: він не впізнає рідних, не каже нічого зв’язного, інколи поводиться неадекватно. Звісно, сім’я живе в жахливих злиднях. Хоча батько ще до травми десь і сховав скарб, але тепер він не може згадати й розповісти, де саме.Події відбуваються взимку. Усе засніжене. Люди пересуваються здебільшого на ковзанах замерзлими каналами. У заможніших ковзани металеві, швидкісні, втім у сім’ї, про яку йдеться, вони дерев’яні. Їх самотужки зробив син. Щиро кажучи, досі не уявляю, як це. Також у книжці згадувалося, що хлопець вмів вирізати з дерева прикрасу-ланцюжок. Я розумію, що це можливо (відео з такою технологією зараз легко знайти на YouTube), але мені і в дитинстві це здавалося дивовижним, і зараз таким здається.Насправді книжка про відданість, наполегливість і про те, що можливо подолати всі негаразди, якщо дуже старатися.XIX століття — це не так і давно в історичній перспективі. Але чи залишилося щось у сучасних Нідерландах з описаного у творі? Спробую поглянути, враховуючи свій досвід — я прожила там приблизно рік.(посилання у коментарях)