Давайте розкажу вам про «Колонію» Макса Кідрука так, як своїм друзям.

Коротше кажучи, справи такі. На дворі двадцять друге століття. Людство дотягнуло свої нахабні ручки й до Марсу, бо зруйнувало Землю так, що жити стало на ній зовсім неприкольно. На Марсі тепер, як і на Землі, теж невесело. І в оце повне «невесело» нас закидає шаленим кидком Макс Кідрук. Землю атакує якийсь всратий вірус. Вроді епідемії немає, але сама хвороба така дивна й несхожа на щось інше, що нічо непонятно.

Ну а на Марсі тупі люди бавляться у властителів світу й розкачують човна по повній. От тільки всі колективно забули, що у Марсі немає нічого взагалі, аби повернуть човника, у якому всі пливуть у адекватне положення.

Які мої враження від книжки? Всього у ній ніби забагато. Коли в кінці роману почалися вбивства, на деякі з них я подумала: «Алілуя, не доведеться стежити за цими сюжетними лініями далі». Історії на Марсі часто були для мене не надто цікавими. Я просто розуміла, що буде дуже погано й проллється багато крові, тому ця лінія ніби не мала жодної таємниці. Натомість сюжет з дивною хворобою був дууууже цікавим.

Всі оці люди, які стали свідками її зародження, поступово складають великий пазл і усвідомлюють… що нічо вони не розуміють і не знають взагалі. На основі цього Кідрук закінчує роман таким кліфхенгеріщєм, що купівля другої частини відчувається трошки примусовою. Надто вже інтересно, як бідні людішкі намагатимуться вижити на двох планетах.

Так от. Читати чи нє? Читати! Або все таки нє. Мій присуд не остаточний, але на книжку точно треба звернути увагу.